БЕНКЕТ

ВСТУП.

Ксенофонт Афінський народився близько 431 р. до н. е. Він був учнем Сократа, з яким зблизився в молоді роки і якому завдячує своїм філософським та моральним формуванням. Своє духовне зростання Ксенофонт описував як особисте служіння вчителеві; він залишив численні свідчення про Сократа, найпомітнішими з-поміж яких є «Спогади» («Memorabilia»), «Апологія Сократа», «Бенкет» («Symposium») та «Господарство» («Oeconomicus»). Згодом він вирушив у похід разом із греками на службі у Кіра Молодшого, звідки й пішла знаменита «Анабасис», — а за це зухвале рішення Афіни заочно вигнали його з міста. Перебуваючи у вигнанні, він жив у Спарті і на її ласку отримав маєток у Скіллунті, де провів чимало мирних років за письменницькою працею. Помер Ксенофонт близько 354 р. до н. е.

«Бенкет» («Συμπόσιον») — це мальовничий літературний твір, у якому Ксенофонт зображає неформальну вечірку, що відбулася в будинку Калія на честь юного Автоліка, котрий щойно переміг у панкратіоні на Великих Панафінеях. Датування твору залишається предметом дискусій: більшість учених відносять події, що зображуються, приблизно до 422 р. до н. е., хоча написаний він, очевидно, значно пізніше — вже після смерті Сократа у 399 р. до н. е. Ксенофонт описує вечір від першої особи, як очевидець, хоча його особиста присутність на бенкеті в зазначений час є хронологічно сумнівною.

Особливе значення «Бенкету» полягає в тому, що він є прямим паралельним текстом до однойменного діалогу Платона. Обидва твори незалежно один від одного зображають бесіди Сократа за застільням столом; обидва центруються на темі Ероса — природі та вартостях любові. Дейкінс, перекладач Ксенофонта, переконливо доводив, що Платон знав твір Ксенофонта і що той у певній мірі вплинув на «Бенкет» Платона. При цьому Ксенофонт і Платон малюють Сократа кардинально різними фарбами: у Платона він — пророк містичного Ероса, що сходить крізь рівні краси до споглядання вічного; у Ксенофонта — доброзичливий практичний моральіст, що в гумористичних ситуаціях відстоює душевну любов над тілесною і захищає принципи справедності, дружби та доброчесності.

«Бенкет» Ксенофонта складається з дев'яти розділів. Перший розповідає про початок вечері і прихід блазня Філіппа. Другий присвячений виступам сиракузького актора з танцівницею, флейтисткою і хлопцем-арфістом, а також жвавій розмові про жіночу природу, вино і танець. У третьому розділі кожен гість зізнається, чим найбільше пишається; виявляється, що Калій гордиться своїм умінням робити людей справедливішими, Нікерат — знанням Гомера, Критобул — красою, Антисфен — духовним багатством, Хармід — бідністю, Сократ — мистецтвом зводника, Гермоген — дружбою богів, Лікон — сином, а Філіпп — майстерністю смішити. Четвертий і найдовший розділ є дискусією, де кожен розгортає свою тезу, — і це найдраматичніша та найбагатша частина твору. П'ятий розділ зображає пародійний конкурс краси між Сократом і Критобулом перед суддями — хлопцем і дівчиною. Шостий і сьомий розділи — короткі: мовчання Гермогена, суперечка Сократа з жартівником-сиракузянином і уривок про чудеса гончарного колеса. Восьмий розділ — урочиста промова Сократа про Ерос, де він протиставляє любов до душі любові до тіла і аналізує приклади богів та героїв. Нарешті, дев'ятий розділ зображає пантомімічну виставу Аріадни і Діоніса, якою завершується вечеря.

ПРО КСЕНОФОНТА ЯК ПИСЬМЕННИКА.

Ксенофонт — надзвичайно продуктивний і різносторонній письменник. Його творча спадщина охоплює і суто практичні твори — про верхову їзду, мисливство, тактику кавалерії, і жанр мемуарів («Анабасис»), і великий історичний наратив («Грецька історія»), і роман-виховання («Кіропедія»), і моральні-сократичні тексти. Ксенофонт ніколи не претендував на роль суворого філософа-систематизатора: він цінував практичну мудрість, характер у дії, а не абстрактну доктрину.

Мова Ксенофонта — аттична, але особлива: свіжа, пряма, без риторичних надмірностей Фукідіда чи метафізичної насиченості Платона. Цицерон захоплювався нею як взірцем чистоти і ясності. Його порівнювали з бджолою: він збирав і переробляв матеріал з легкою витонченістю. «Бенкет» — один з найпожвавіших і найлегших у читанні його творів: у ньому є гумор, жвавий діалог, яскраві характери, і поряд із жартівливістю — справжня моральна серйозність.

Особистість Сократа у «Бенкеті» відрізняється від Платонівського портрета. Ксенофонтів Сократ менш містичний, зате більш людяний і ближчий до доброго вчителя-практика: він виправляє помилки думки, підтримує розмову, наводить метафори з кінного спорту і землеробства. Він добродушно насміхається сам із себе — а в конкурсі краси охоче піддається кепкуванням заради того, щоб виграти справжній аргумент: що саме душевна краса є вищою. І навіть коли він говорить урочисто — промова про Ерос у восьмому розділі, — його слова залишаються конкретними і зверненими до живих людей, а не до вічних ідей.

ПРО ЕРОС У «БЕНКЕТІ».

Центральна тема твору — природа Ероса і два його різновиди: любов до тіла і любов до душі. Ксенофонт розробляє цю тему через образ Калія, закоханого в Автоліка: чи буде ця любов лише тілесним потягом, що згасне, як тільки відцвіте молодість, — чи перетвориться на тривалу дружбу, засновану на взаємному піклуванні про доброчесність?

Сократ у своїй великій промові (розділ VIII) дає систематичне порівняння двох видів любові. Любов до тіла нестійка, насичується і переходить у байдужість або навіть огиду. Вона підкорює людину чужій красі, тоді як сам коханець лишається духовно пустим. Натомість любов до душі, до внутрішньої краси — до мужності, справедливості, мудрості — не знає насиченості; вона зростає разом зі своїм предметом і породжує взаємне піклування, вірність і справжню дружбу. Сократ стверджує, що саме душевна любов об'єднувала великих героїв — Ахілла і Патрокла, Ореста і Пілада, Тесея і Пейрітоя — і що боги на Олімпі цінують у людях перш за все красу душі, а не тіла.

Цей аргумент Ксенофонт формулює більш практично і менш піднесено, ніж Платон у своєму «Бенкеті». Тут немає Діотими і сходини до вічної краси. Але є щось важливе: переконання, що справжнє кохання є водночас моральним зобов'язанням. Хто любить іншого і прагне його щастя — той мусить сам бути доброчесним, щоб доброчесність коханого зростала. Ця взаємна вимога і є основою тієї тривалої дружби, про яку говорить Сократ.

ПРО ЖАРТ І СЕРЙОЗНІСТЬ У «БЕНКЕТІ».

«Бенкет» Ксенофонта — твір на межі жанрів. Він починається майже як комедія: ексцентричний блазень Філіпп, дівчина, що крутить обручі над головою і перекидається між мечами, хлопець у розквіті вроди, конкурс краси між Сократом і Критобулом, де Сократ із кам'яним обличчям переконує суддів, що його кирпатий ніс і видатні очі прекрасніші за правильні риси суперника. Усе це — легке, дотепне, часто відверто смішне.

Але крізь жарт послідовно проступає серйозний задум. Кожна тема бесіди, навіть найекстравагантніша, виявляє якийсь моральний вузол. Чому Антисфен вважає себе багатшим за Калія? Тому що справжнє багатство — у душі, а не в гаманці. Чому Хармід пишається бідністю? Тому що бідність звільняє від страху і лестощів. Чому Сократ гордиться мистецтвом зводника? Тому що вміти з'єднувати душі, що пасують одна одній, — це вище мистецтво, і хтось мусить ним займатися. Жарт у кожному разі виявляється прикриттям серйозної думки.

Ця подвійність — гумор і мудрість, легкість і глибина — є центральним художнім прийомом «Бенкету». Ксенофонт мовби демонструє, що справжні «добрі й благородні мужі», про яких він пише у вступі, не менш гідні пам'яті у своїх легких проявах, ніж у серйозних. Сократ, який вранці танцює у своїй кімнаті для здоров'я, і Сократ, який виголошує промову про Ерос і душевну красу, — це та сама людина, і в обох своїх іпостасях вона гідна бути портретованою.

ПРО ДІЙОВИХ ОСІБ.

«Бенкет» населений галереєю живих і яскравих осіб, кожна з яких відома нам із інших джерел.

Калій, син Гіппоніка, — один із найбагатших афінян свого часу. Відомий своїми щедрими витратами на філософів і софістів: він платив великі суми Протагорові, Горгієві та Продіку. Платон робить Калія господарем будинку, в якому відбуваються події «Протагора». Тут він зображений людиною, що шукає духовного виправдання своєї реальної любові до Автоліка.

Автолік — юний переможець у панкратіоні на Панафінеях. Панкратіон поєднував боротьбу і кулачний бій; перемога в ньому на всеафінських іграх була вищою спортивною відзнакою. Автолік зображений скромним і мовчазним: він лише одного разу говорить у тексті — і ця єдина репліка розкриває його характер краще, ніж будь-яка промова. Лікон, батько Автоліка, — поважний афінський громадянин, що своєю теплою любов'ю до сина обрамлює всю вечерю.

Нікерат — син знаменитого полководця Нікія. Він наймав відомих учителів, щоб вивчити твори Гомера напам'ять. У «Бенкеті» його позиція — це позиція людини, яка вважає знання літери священних текстів рівнозначним мудрості. Сократ і Антисфен ніжно вказують на хибність цієї думки.

Критобул — син старого друга Сократа Критона, красивий молодик, що щиро закоханий у Клінія. Йому Ксенофонт відводить одну з найяскравіших ліричних промов у тексті — про красу як силу, що надихає і підносить. Порівняно з Платоновим «Бенкетом», де краса обговорюється абстрактно, тут вона жива і особиста.

Антисфен — один із найвидатніших учнів Сократа, засновник кінічної школи. Він демонструє аскетизм не як позу, а як щирий спосіб буття: для нього духовне багатство — не слова, а реальний стан душі, що не залежить від матеріального. Його промова про багатство є однією з найкомпактніших і найпереконливіших у тексті.

Хармід — дядько Платона, один із «тридцяти тиранів». У Ксенофонта він постає людиною, яка пройшла шлях від заможності до бідності й у цьому переході знайшла не ганьбу, а звільнення. Його промова про переваги бідності — тонка пародія на сократівське визначення і справжнє свідчення незворотності морального вибору.

Гермоген — незаконний або принаймні небагатий син Гіппоніка, тобто зведений брат Калія. Він відрізняється від інших гостей своєю зосередженістю і мовчазністю: навіть у розділі VI, де компанія сперечається про причини його мовчання, він відповідає стримано і точно. Гермоген у Ксенофонта є найближчим до того образу набожного учня, що бачив у Сократі більше, ніж учителя логіки.

Сиракузянин — безіменний організатор вистави. Він людина торгівлі й ремесла, для якого виступ дівчини, хлопця і танцівниці є лише джерелом заробітку. Коли Сократ відволікає увагу гостей від його «програми» своїми бесідами, він нервує — і його роздратований вихід у розмову є одним із найдотепніших комічних моментів твору.

Філіпп — блазень, що приходить незваним і за допомогою комічних невдач виконує у «Бенкеті» функцію кумедної живильної нитки. Він бурлескує серйозне, і хоча його жарти часто провалюються, сама ця невдача стає його найбільшим номером. Ксенофонт використовує його дотепно: Філіпп — не просто комічна особа, а дзеркало, в якому серйозні розмови про красу і доброчесність відображаються, щоб виявити своє справжнє значення.

ПРО ПАНКРАТІОН І ПАНАФІНЕЇ.

Панафінеї — найбільше загальноафінське свято на честь богині Афіни. Великі Панафінеї відзначалися кожні чотири роки особливою пишністю і включали поетичні і музичні змагання, кінні перегони, та атлетичні ігри. Перемога на Великих Панафінеях давала переможцеві всеафінську славу і великий глечик дорогої оливкової олії.

Панкратіон («всіла боротьба») поєднував борцівські та кулачні прийоми без захисного спорядження; допускалися майже всі рухи, окрім кусання і виколювання очей. Це був найближчий до реального бою вид спортивної сутички, і перемога в ньому вважалася символом повного атлетичного панування. Для молодого Автоліка перемога в панкратіоні — це досягнення, яким по праву пишається не лише він сам, а й батько і все місто.

Контекст вечора важливий: Калій запрошує Сократа і друзів не наступного дня після перемоги Автоліка — а саме у день свята, коли атмосфера ще заряджена тріумфом і радістю. Краса хлопця-переможця, яку описує Ксенофонт на початку твору, є красою, що стоїть на вершині: тілесного розквіту, молодості і спортивної слави. Те, що Сократ врешті-решт говорить про любов до душі замість тіла, — це не заперечення цієї краси, а її перегляд: вона прекрасна, але є щось прекрасніше і тривкіше.

ПРО СИМПОСІОН ЯК ЖАНР.

Слово «симпосіон» (грец. συμπόσιον) буквально означає «спільне питво». Воно позначає особливу форму чоловічого товариства в давньогрецькій культурі: пиятику, що відбувалась після спільної трапези і супроводжувалась розмовою, музикою, іграми і розвагами. Симпосіон мав чітку ритуальну структуру: спочатку обирали архонта бенкету (симпосіарха), що встановлював пропорцію вина і води та задавав тон і теми бесіди; потім виливали узлияння богам і співали гімн; далі розпочиналась сама пиятика з перервами на виступи флейтисток, танцівниць або акробатів.

Симпосіон був простором, в якому зустрічалися жарт і філософія, поезія і політика, кохання і дружба. Це не просто «вечерка» у нашому розумінні, а особлива форма існування чоловічої спільноти — той тип соціального ритуалу, що виробляв і перевіряв цінності, норми і характери людей. Недарма саме у формі симпосіону обидва Сократових учні — Ксенофонт і Платон — вирішили зобразити свого вчителя.

Симпосіонна традиція має в грецькій літературі довгу і різноманітну історію. Елегійна поезія симпосіону у Феогніда чи Мімнерма — це серйозна моральна і еротична лірика. Аристофан пародіює симпосіонну установку в «Хмарах». Трагіки використовують мотив пиятики для зображення загибелі — достатньо пригадати трагедію Пелопідів. Але саме філософський симпосіон, який канонізували Платон і Ксенофонт, перетворив цей жанр на могутній засіб інтелектуального дослідження.

У Ксенофонта симпосіон є місцем, де кожен показує себе і де колективна думка виробляє мудрість, якої не міг би досягнути жоден учасник поодинці. Принципово важливо, що формат змушує кожного стати відкритим і вразливим — те, що людина каже за вином у товаристві, розкриває її характер точніше, ніж будь-яка виважена промова.

ПРО СТРУКТУРУ РОЗМОВИ.

Структурним хребтом четвертого розділу є послідовне розгортання теми «чим ти найбільше пишаєшся». Ксенофонт будує цей розділ як симфонію варіацій на одну тему. Кожен учасник виступає зі своїм «номером», і кожен виступ є і самопрезентацією особистості, і філософською позицією.

Щодо Калія: він пишається тим, що робить людей справедливішими за гроші. Антисфен влаштовує йому парадоксальний допит і змушує визнати, що ті, кому він дає гроші, не стають вдячнішими. Але Калій відповідає: «Як тесляр будує будинки для інших, але сам живе на квартирі, — так і я даю справедливість іншим, але сам можу залишатися несправедливим». Це відповідь не з мудрості, а з упертості; але Сократ рятує Калія порівнянням із провидцями, що пророкують іншим і не можуть передбачити своєї долі.

Нікерат пишається Гомером — і тут розкривається інша проблема: знання тексту без розуміння його прихованого смислу. Рапсоди знають ті самі рядки — але вони, як зауважує Антисфен, найдурніша порода людей. Різниця між Нікератом і рапсодами полягає в тому, що він платив великі суми вчителям, які навчили його розуміти Гомера. Але чи навчили вони його справді мудрості — залишається відкритим питанням.

Критобул пишається красою і виголошує ліричну промову про те, як краса здатна надихати і підносити. Але Сократ нагадує, що рано чи пізно конкурс краси відбудеться — і суддями будуть не ті, хто симпатизує Критобулові, а сам хлопець-арфіст і дівчина-флейтистка, які чесно підрахують голоси. Їхній незаангажований вирок ставить красу Критобула вище за «красу» кирпатого Сократа — що саме по собі є жартом: адже хлопець і дівчина голосують не за мудрість, а за очевидне.

Антисфен пишається духовним багатством і описує своє парадоксальне багатство з точністю людини, що справді живе за своїм ідеалом. Його голі стіни — достатньо тепла шуба; черепиця — достатньо широке укриття від дощу; потреби тіла задовольняються тим, що трапляється першим. Але найдорожче в його скарбниці — це дружба з Сократом і дозвілля для споглядання і бесіди. Це аскетизм не з нужди, а з вибору; не з безсилля, а з розуміння.

Хармід пройшов зворотний шлях — від заможності до бідності — і знайшов у ньому звільнення. Він більше не тремтить перед доносниками, не бажає нікому догоджати, не нервує від страху втратити майно. Тепер він сам загрожує, а не боїться; тепер він ходить вільно і не потребує нічиєї ласки. Це картина того, що бідність у поєднанні з характером є реальною незалежністю.

Гермоген пишається дружбою богів — і цей виступ несе в собі найбільш релігійне забарвлення. Боги всюди бачать, все знають і піклуються про нього — посилаючи знаки, зупиняючи його від хибних кроків. Сократ відповідає йому із щирим повагою: якщо ти такий, яким ти є, — боги справді мусять хотіти тебе своїм другом. Це одна з найтепліших обмінів у всьому тексті.

Нарешті, Сократ пишається мистецтвом «зводника» — і це слово є навмисно провокативним. Але він розкриває його справжній зміст: зводник у кращому розумінні — це той, хто розпізнає дві природи, що пасують одна одній, і дозволяє їм зустрітися. Той, хто робить це для держав — цементує союзи; той, хто робить це для окремих людей — творить дружбу. Антисфен, якого Сократ призначає своїм «наступником» у цьому мистецтві, спочатку обурюється — але потім визнає, що це вища форма дару.

ПРО ПРОМОВУ СОКРАТА В РОЗДІЛІ VIII.

Восьмий розділ є кульмінацією твору. Він починається непомітно: сиракузянин виходить, щоб підготувати виставу, і Сократ у паузі заводить розмову про Ерос. Але те, що починається як застільна бесіда, поступово переростає в найсерйознішу і найповнішу промову всього вечора.

Структура промови добре простежується. Спочатку Сократ постулює факт: всі присутні є відданими Еросу в тій чи іншій формі. Він перераховує закоханих за столом: сам Сократ завжди закоханий у когось; Хармід чарував залицяльників і сам тягнувся до них; Критобул вже знаємо; Нікерат обожнює дружину. Гермоген ж є найпрекраснішим прикладом: він полонений любов'ю до Прекрасного і Доброго — тобто, говорячи точніше, до ідеальних моральних якостей.

Потім Сократ звертається до Калія і виголошує справжній панегірик його коханню. Він хвалить Калія не за красу Автоліка, а за те, що Калій закохався в людину, яка не знає розпусти і зніженості, а виявляє силу, загартованість і тверезість. Закохатися в такі якості — саме по собі ознака шляхетного характеру коханця.

Далі Сократ розгортає теоретичну частину: розрізнення двох Афродіт і двох Еросів. Афродіта Земна посилає тілесне кохання; Афродіта Небесна — кохання до душі, дружби і шляхетних вчинків. Перша любов насичується і вмирає; друга зростає і стає міцнішою з часом. Перша підкорює; друга звільняє. Перша змушує коханця деградувати, другу — вдосконалюватися.

Аргументи Сократа проти тілесної любові є і практичними, і моральними. Практично: задоволення насичується і переходить в огиду. Той, хто любить тіло, скоро виявляє, що квіт краси зів'яв, і його прихильність зникає разом із нею. Морально: стосунки, засновані на тілесному потягу, зазвичай несправедливі і принижуючі. Тілесний коханець подібний до фермера, що знімає в короткострокову оренду: він думає лише про врожай і байдужий до покращення ділянки. Душевний коханець — це власник маєтку: він вкладає в нього, турбується про нього, хоче, щоб він процвітав.

Mythical argument доповнює теоретичний: Сократ звертається до богів і героїв. Красивих жінок Зевс залишив смертними, хоча й кохав їх. Але тих, чиїми душами він захоплювався, — Геракла, Діоскурів та інших — він підніс до безсмертя. Ганімед вознесений на Олімп не за красу тіла, а за красу думки: саме ім'я Ганімед (у Ксенофонта через народну етимологію) означає «той, чия думка приносить насолоду». Ахілл мстив за Патрокла не як за коханця, а як за товариша.

Лакедемонський приклад завершує аргументацію: спартанці, на відміну від еліейців і фіванців, вважали будь-який тілесний контакт між коханцем і коханим ганьбою — і саме тому виховали в своїх улюбленців таку висоту доброчесності, що ті залишалися вірними і стійкими навіть у бою, окремо від своїх коханців. Не страх розлучення утримував їх від боягузтва, а власна самоповага — богиня, якій вони служили, була не Безсоромністю, а Честю.

Висновок Сократа звернений до Калія особисто: сам Калій має всі переваги, щоб стати провідником Афін, якщо тільки підготує себе до цього. Він із шляхетного роду, жрець, нащадок Ерехтея, людина прекрасна зовні і здорова тілом. Але для справжнього провідника необхідна ще й душевна готовність. І тут коло замикається: любов до Автоліка є тим вогнем, що може або спалити Калія, або загартувати його — залежно від того, яку любов він вибере.

ПРО ВИСТАВУ АРІАДНИ І ДІОНІСА.

Завершення «Бенкету» — пантомімічна вистава, яку організовує сиракузянин: Аріадна і Діоніс зустрічаються на шлюбному ложі, і їхній танець і поцілунки настільки правдиві, що глядачі присягаються: перед ними — справжня закохана пара, а не актори.

Це завершення є художньо продуманим і неоднозначним. З одного боку, воно є приємним закінченням: бенкет завершується красивим видовищем. З іншого, є щось тривожне в тому, що Ксенофонт залишає нас не з мудрим висновком Сократа, а з картиною еротичного спектаклю, що зворушує гостей до серця і спонукає одружених поскакати до дружин, а неодружених — поклястися одружитися.

Чи це підтверджує промову Сократа про душевне кохання, чи спростовує її? Чи Ксенофонт навмисно залишає це відкритим? Швидше за все — так. «Бенкет» не є моральним трактатом із чіткою відповіддю наприкінці. Він є зображенням живого вечора, в якому мудрість і бажання, думка і відчуття існують поряд — і жодне не перемагає остаточно. Сократ промовляв, і його промова діяла. Але Аріадна і Діоніс теж промовляли — мовою тіла і пристрасті — і їхня мова не менш сильна.

ПРО ПОРІВНЯННЯ З ПЛАТОНІВСЬКИМ «БЕНКЕТОМ».

Порівняння двох «Бенкетів» — ксенофонтівського і платонівського — є одним із найцікавіших завдань у грецькій літературній критиці. Обидва твори зображають Сократа і його коло; обидва виростають із традиції симпосіону; обидва так чи інакше зосереджені на природі Ероса і краси. Але їхні тональність, задум і портрет Сократа — кардинально відрізняються.

Платонів «Бенкет» — твір, що злітає у метафізику. Тут кожна промова є ступенем на сходах до абсолютної Краси: від промови Федра через Павсанія, Еріксімаха, Аристофана і Агатона — до великого відкриття Діотими, яке Сократ передає слухачам. Кульмінація — раптова поява п'яного Алківіада і його сповідь про неземну природу Сократа. Платонів Сократ — це людина, яка вже пройшла шлях угору і бачить те, чого інші не бачать.

Ксенофонтів «Бенкет» куди більш земний. Тут немає містичного сходження. Натомість є жвавий стіл, де кожен хвалиться своїм, де жартують, сперечаються, запрошують один одного до конкурсів. Сократ тут мудрий і добрий, але не таємничий; він здатен зізнатися, що хоче вчитися танцювати, і не мовчить про те, що Ксантіппа — найлютіша дружина у всьому світі. Його аргументи практичні і переконливі — але не трансцендентні.

Ця відмінність відображає дві різні традиції в рецепції Сократа. Платон бачив у вчителеві пророка і метафізика, якого весь його «проект» полягав у ствердженні реальності надчуттєвих ідей і безсмертя душі. Ксенофонт бачив у ньому зразкового громадянина, вихователя і моральіста, практичну мудрість якого можна було зрозуміти і застосувати без будь-якої метафізики. Обидва портрети по-своєму правдиві — і, мабуть, обидва неповні.

Єдине, в чому вони сходяться, — це цілковита незвичайність Сократа і незрівнянна сила його присутності серед людей. Алківіад у Платона і Лікон у Ксенофонті говорять про це різними словами, але однаковим захопленням.

ПРО РОЛЬ КРАСИ У ВИХОВАННІ.

Однією з найважливіших тем «Бенкету» Ксенофонта є пов'язання краси з вихованням. Красота, яку Ксенофонт описує в Автоліку на початку твору, — це краса, що поєднується зі скромністю. Саме ця комбінація і робить красу Автоліка не просто естетичним фактом, а моральним зразком.

Ксенофонт, через Сократа, розробляє тезу про те, що справжнє кохання є по суті вихованням. Той, хто любить іншого по-справжньому, піклується про його душевне зростання і доброчесність; і це піклування є взаємним — бо той, кого люблять, відчуває це піклування і відповідає ростом. Кохання без морального виміру — порожнє і руйнівне; кохання з моральним виміром — одна з найпотужніших виховних сил.

Ця думка пов'язує «Бенкет» Ксенофонта з іншими його творами, особливо з «Спогадами», де Сократ зображений тим, хто дбає про душі всіх, хто до нього звертається. Кохання і педагогіка у Ксенофонта — не протилежності, а союзники.

Зрештою, «Бенкет» закінчується не доктриною, а образом: коханці — Аріадна і Діоніс — відходять до шлюбного ложа, і бенкет розходиться. Одружені поспішають до дружин; неодружені клянуться одружитись. Навіть якщо ця кінцівка є комічно-іронічною, вона все одно несе в собі серйозну думку: справжня відповідь на тему Ероса — не трактат, а вчинок.

ПРО ВИСТУПИ АКРОБАТІВ І МИСТЕЦТВО.

Вставка акробатичних і музичних виступів у другому розділі є не просто розважальним елементом. Ксенофонт використовує їх для того, щоб розгорнути кілька важливих думок.

Перша — думка про природу жінки. Дівчина-танцівниця, що перекидається між мечами без жодного страху, дає Сократові привід стверджувати: природа жінки не є нижчою від природи чоловіка. Вона вимагає лише тренування, знання і дисципліни — а якщо жінка цього набуває, вона здатна на все, на що здатний чоловік. Ця думка є незвично прогресивною для свого часу і свідчить про те, що Ксенофонт (а через нього Сократ) мали щодо цього доволі широкі погляди.

Друга думка — про взаємозв'язок краси і руху. Спостерігаючи за хлопцем-арфістом у танці, Сократ відзначає: краса хлопця, яка вже прекрасна в спокої, ще прекрасніша в русі. Це свідчення про те, що краса є динамічною, а не статичною якістю; вона розкривається в дії. Те саме стосується і моральних якостей: чеснота виявляється не в тому, що людина стверджує про себе за столом, а в тому, що вона робить у реальних обставинах.

Третя думка — про корисність та красу. Це найбільш сократівська з усіх: щит, меч, спис можуть бути прекрасними — але не завдяки абстрактній красі, а тому, що добре виконують своє призначення. Так і людина прекрасна тоді, коли добре виконує свою функцію — буде то атлет, що перемагає в панкратіоні, чи громадянин, що чесно виконує обов'язки, чи філософ, що допомагає душам ставати кращими.

Ці три думки, закладені у сценах із виступами акробатів, пронизують увесь твір і з'являються знову і знову у різних формах. Вони не є нав'язливими або декларативними: Ксенофонт вправно вплітає їх у живу тканину розмови, не дозволяючи «Бенкету» перетворитися на читання моральних сентенцій.

ПРО СОКРАТ І КСАНТІППА.

Жарт Антисфена — чому Сократ не навчить Ксантіппу, якщо жінка так здатна навчитися, — є одним із найвідоміших уривків «Бенкету». Відповідь Сократа розкриває його особисту філософію шлюбу і одночасно є своєрідним автопортретом.

Сократ порівнює Ксантіппу з норовистим конем. Той, хто хоче стати справжнім вершником, шукає не покірну тварину, а запальну; бо якщо він навчиться управляти нею — він зможе управляти будь-яким конем. Так само і Сократ: він хотів навчитися мати справу з людьми взагалі — і тому вибрав собі в дружини найважчу серед жінок. Якщо він може терпіти її норов — він може знайти спільну мову з кожним.

Це є глибоко сократівським аргументом: і в ньому поєднуються практична мудрість, самоіронія і переконання, що справжнє виховання починається з себе. Більше того — в цьому жарті є серйозна думка про характер шлюбу: шлюб є не лише особистою справою, а своєрідною аскезою, яка виховує характер.

ПРО Г. Г. ДЕЙКІНСА І ЙОГО ПЕРЕКЛАД.

Генрі Грехем Дейкінс (1838–1911) — британський класичний філолог і перекладач, що присвятив значну частину свого життя перекладу творів Ксенофонта англійською мовою. Його чотиритомне видання творів Ксенофонта (1890–1897) залишається одним із найповніших і найретельніших англійських перекладів цього автора і досі широко використовується у дослідницькій практиці.

Дейкінс відзначався надзвичайним почуттям стилю і глибоким розумінням грецької прози. Його переклад «Бенкету» — водночас точний і живий: він зберігає ритм ксенофонтівського речення, точно передає іронію і гумор, не розчиняючи їх у педантичній буквальності. Дейкінс також залишив численні примітки і коментарі, які демонструють широку ерудицію і глибоке знання грецьких реалій.

Переконання Дейкінса про те, що Платон знав і використовував твір Ксенофонта при написанні власного «Бенкету», залишається дискусійним — але добре аргументованим. Якщо прийняти цю гіпотезу, Ксенофонтів «Бенкет» виявляється не наслідуванням платонівського, а навпаки — одним із його джерел. Ця перестановка в хронології рецепції суттєво змінює загальну картину інтелектуального спадку Сократа.

ПРО ЗНАЧЕННЯ «БЕНКЕТУ» ДЛЯ СУЧАСНОГО ЧИТАЧА.

«Бенкет» Ксенофонта звертається до тем, що є універсальними і позачасовими: природа любові, вартість краси, різниця між тілесним і душевним, мистецтво дружби, роль гумору в мудрості, виховне значення особистого прикладу. Ці теми не застаріли — вони лише набувають нових форм у кожному столітті.

Особливо близьким сучасному читачеві може виявитися парадокс, який розгортається протягом усього твору: люди, що зібралися на бенкет, офіційно говорять про мудрість, красу і доброчесність, — але роблять це за вином, серед жартів і музики, іноді нікчемно кепкуючи, іноді несподівано влучаючи в суть. І Ксенофонт дає нам зрозуміти: це не недолік, а перевага. Справжня мудрість є живою і веселою; вона не боїться сміятися над собою; вона не ховається у важких книгах, а виявляє себе в живій розмові, за спільним столом, серед людей, яким не байдуже одне до одного.

Це — урок, що не втратив своєї сили за дві з половиною тисячі років.

ПРО ТЕКСТОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ.

Грецький текст «Бенкету» Ксенофонта дійшов до нас у задовільному стані, хоча певні місця й залишаються предметом дискусій між видавцями. Рукописна традиція є відносно одноманітною; більшість разночитань незначні і стосуються окремих слів чи виразів, а не структури твору. Основні видання XIX–XX ст. — Шенкля, Дінда, Марчанта — спираються на одні й ті самі рукописні джерела, розходячись у незначних деталях інтерпретації та пунктуації.

Одне принципово важливе місце — початок відповіді Лікона на питання Антисфена у четвертому розділі — зберіг лакуну: контекст натякає, що тут мала бути фраза про те, що Автолік потребує духовного наставника, але ця фраза або зникла, або Ксенофонт її навмисно не написав, залишивши розрив. Дейкінс у своєму перекладі відзначив це у виносці і запропонував кілька можливих реконструкцій. У нашому перекладі це місце відтворюється відповідно до того, як Дейкінс тлумачить контекст.

Структура «Бенкету» із дев'яти розділів є авторською і зберігається в усіх виданнях. Підзаголовок «або Бенкет» (грец. ἢ Δεῖπνον — «чи Вечеря», «чи Гостина») вказує на жанровий різновид: це не суто симпосіон (пиятика), а вечеря з розмовами і розвагами, у якій вино і бесіда переплетені.

ПРО ЦЕЙ ПЕРЕКЛАД.

Переклад виконано за англомовним текстом у перекладі Г. Г. Дейкінса (H. G. Dakyns), що є усталеним академічним перекладом другої половини XIX ст. Переклад дотримується принципів контрольованого словника, прийнятих у цьому корпусі: імена передаються у прийнятій в Україні традиції (Сократ, Ксенофонт, Калій, Лікон, Критобул, Нікерат, Антисфен, Гермоген, Хармід тощо), філософські терміни перекладаються за глосарієм проєкту, авторські вставні примітки оригіналу не відтворюються в основному тексті. Скорочення імен у швидкому діалозі наведено великими літерами для розрізнення голосів.

Особисто я дотримуюсь думки, що не лише серйозні вчинки «добрих і благородних мужів» найгідніші пам'яті, а й слова та діяння, що виявляють їхній легший настрій, також заслуговують певного запису. На підтвердження цього твердження я опишу тут низку подій, яких сам був свідком.

Приводом слугувала кінна гонка на великому Панафінейському святі. Калій, син Гіппоніка, будучи закоханим у хлопця Автоліка, переможця у панкратіоні, привів юнака дивитися на видовище разом із батьком.

Щойно перегони закінчилися, Калій повів Автоліка і його батька Лікона до свого будинку в Піреї, у супроводі також і Нікерата. Але помітивши Сократа у товаристві деяких інших — Критобула, Гермогена, Антисфена і Харміда, — він наказав слузі провести компанію разом із Автоліком, а сам підійшов до гурту й вигукнув:

Щаслива зустріч! Якраз тепер, коли я збираюся влаштувати бенкет для Автоліка і його батька. Пишнота свята, скажу вам без зайвих слів, незмірно виграє, якщо моя зала буде прикрашена достойними людьми, якими є ви, — людьми, що здобули чистоту душі, — а не самими лише полководцями, начальниками кінноти та юрбою шукачів посад.

На що Сократ відповів: Коли ж ти нарешті насититься глузуванням, Калію? Ти сам витратив великі гроші на Протагора, Горгія, Продіка та незліченних інших мудреців, щоб набути справжньої мудрості, — і через це маєш зневажати нас, жалюгідних саморобників у філософії порівняно з тобою?

Досі, без сумніву, — заперечив Калій, — хоча в мені й було чимало мудрого, я тримав свою мудрість при собі. Але якщо тільки ви вшануєте мене своїм товариством сьогодні — обіцяю постати в зовсім іншому світлі; ви самі переконаєтесь, що я далеко не нікчема.

Сократ та інші, ввічливо подякувавши Каліям за запрошення, спочатку відмовлялися йти; проте невдоволення хазяїна такою відмовою було настільки явним, що зрештою компанія дала себе переконати і вирушила його супроводжувати.

По тому, як одні присвятили час гімнастичним вправам і наступному натиранню тіла маслом, а інші скупалися, гості були по черзі представлені господарю.

Автолік сидів поруч із батьком, як і личить, тоді як решта напівлежала на ложах. Будь-хто, хто поглянув би на цю картину, першою думкою мав би ту, що краса від природи несе в собі щось справді царське; і це тим більше, коли їй судилося поєднатися, як то сталося в особі Автоліка, із скромністю і стриманістю. Як у темряві ночі, коли спалахне щось яскраве, очі людей невільно прикуті до нього, — так і тепер краса Автоліка притягувала до нього погляди всіх присутніх; і не знайшлося б жодного серед тих глядачів, кого б він не зачепив до живого. Деякі завмерли в незвичній мовчанці; в рухах інших же можна було прочитати те саме почуття.

Здається, погляд, що свідчить про охопленість якимось божеством, завжди щось у собі несе особливе, хоч би яким богом воно було подане. Тільки от — коли людину охоплює якась з-поміж буденніших пристрастей, її вгадуєш за блиском очей, що спалахує загрозою, за голосом, від якого стає не по собі, і за нестримним жаром усього єства. Той же, кого надихає тихе й гармонійне кохання, носить на обличчі вираз щирої привітності; слова, що злітають з його вуст, падають із ніжнішою інтонацією; а кожен рух тіла відповідає тому, що є справді відкритим і шляхетним. Саме таке дивне перетворення справило кохання з Каліє. Він нагадував обновленого — і не було нікого з посвячених у таємниці цього бога, чий погляд не був би прикутий до нього.

Так вони вечеряли мовчки, вся компанія, ніби якась вища сила наклала на них заборону розмовляти. Але незабаром почувся стукіт у двері! Блазень Філіпп велів воротареві оголосити про його прибуття — з вибаченнями за те, що шукає, мовляв, місця для ночівлі: він прийшов, сказав, маючи при собі все необхідне для застілля — на чужий рахунок; слуга ж його зовсім знеміг, носячи нічого, крім порожнього хлібного кошика. На це Калій, звертаючись до гостей, відповів: «Ніяк годиться відмовляти людині в притулку: нехай заходить». І, говорячи це, він поглянув у бік Автоліка, ніби запитуючи: «Цікаво, як ти сприймаєш цей жарт».

Тим часом блазень, ставши в дверях кімнати, де накрили бенкет, звернувся до компанії:

Ви знаєте, панове, що я блазень по ремеслу, і обов'язок мій — жартувати. Тому й приходжу тим охочіше — з переконанням, що прийти на вечерю незваним куди веселіше, ніж за урочистим запрошенням.

Лягай же на ложе, — відповів господар. — Компанія, як бачиш, ситно насичена серйозними думками, зате голодна на їжу для сміху.

Бенкет тривав. А Філіпп — уже хоч би тільки щоб виконати свій застільний обов'язок — негайно взявся за жарт. Однак викликати посмішку не зміг, і бідолаха не приховував свого збентеження. Незабаром спробував вдруге — і знову нічого. Тоді він раптово зупинився, закутав голову і розпростерся на ложі ниць.

КАЛІЙ. Що з тобою, чоловіче? Судоми? Зубний біль? Що трапилось?

Той важко зітхнув і відповів: Так, Калію, страшний біль; відколи сміх згас серед людей — весь мій статок пішов з димом. Колись мене запрошували на вечері, щоб розвеселити компанію жартами. Тепер усе інакше — і хто ж захоче клопотатися, запрошуючи мене знову? Я б так само добре вдавав безсмертного, як удаю серйозного. Та й ніхто не запросить мене в надії полежати потім за моїм столом у відповідь: всі знають, що серйозної вечері в моєму домі ніколи не бувало — і бути не може. Шкода, та й годі.

Говорячи це, він шмигнув носом і тихо скиглив, видаючи при тому такий справді жалісливий стогін, що всі кинулися його втішати. «Завтра ми знову сміятимемося», — запевняли вони, умовляючи його взятися нарешті за їжу; аж поки Критобул не вибухнув пеалом сміху, більше не в змозі терпіти його нарікань. Цей жаданий звук виявився достатньою відрадою. Страдалець відкрив обличчя і сам до себе мовив: «Мужайся, душе моя, — ще чимало битв попереду», — після чого знову взявся за страви.

II

Столи прибрали, і в належному порядку вони вилили узлиянь і заспівали гімн. Щоб пожвавити веселощі, з'явився сиракузянин із трьома помічниками: спочатку дівчина-флейтистка, досконала у своєму мистецтві; далі танцівниця, майстерна у всіляких чудесах; нарешті, хлопець у розквіті краси, що грав на арфі і танцював із безмежною витонченістю. Цей сиракузянин ходив, демонструючи свою трупу, чудові виступи якої були джерелом доходу для нього.

Після того як дівчина пограла їм на флейті, а потім хлопець по черзі на арфі, і обоє виконавців, здається, наповнили радістю серця кожного, Сократ звернувся до Калія:

Справді чудовий бенкет, о найкращий з господарів! Хіба було замало поставити перед гостями бездоганну вечерю, щоб ти ще й влаштовував бенкет для наших очей і вух найсолодшими видовищами і звуками?

На що господар відповів: Це нагадує мені, що постачання мастей не завадило б; що скажете? Чи не влаштувати нам також бенкет запахів?

Ні, протестую, — відповів той. — Аромати схожі на одяг. Один одяг прекрасний на чоловіку і один на жінці; так і з пахощами: те, що личить жінці, не личить чоловікові. Хіба коли-небудь чоловік натирався мирровою олією, аби сподобатися товаришеві? Жінки, і особливо молоді (як молоді дружини наших двох друзів, Нікерата і Критобула), не потребують парфумів — бо самі є сполуками аромату. Ні, найсолодшою з усіх парфумерій для жінок є добра оливкова олія, що нагадує про палестру: солодка, коли вона є, і бажана, коли її немає. Чому? Бо відмінності зникають із застосуванням парфумів. Вільний і раб одразу ж мають однаковий запах. Але аромати, що походять від трудів — тих трудів, що кожна вільна людина любить, — потребують спочатку звички і дистиляції часу, щоб стати солодкими з подихом свободи.

Тут Лікон вступив: Це може бути добре для юнаків, але що робимо ми, чиї гімнастичні дні минули? Який аромат залишається для нас?

SOCRATES СОКРАТ

Звичайно, той справжньої шляхетності.

ЛІКОН. І звідки ж людині взяти це миро?

SOCRATES СОКРАТ

Не від тих, що торгують пахощами й мастями, запевняю вас.

ЛІКОН. Але звідки ж тоді?

SOCRATES СОКРАТ

Феогнід нам розповів:

«Від добрих навчишся доброму; але якщо з лихими зв'яжешся — втратиш розум, що в тобі є».

ЛІКОН (звертаючись до сина). Чи чуєш це, сину мій?

— Чує, — відповів Сократ за хлопця, — і він також втілює цю настанову в дію; судячи принаймні з його поведінки. Коли він вирішив здобути пальму першості у панкратіоні, він порадився з тобою; і знову порадиться, щоб знайти найгіднішого друга, який допоможе йому у його високих прагненнях, і з цим другом поєднається.

Тут кілька присутніх вигукнули одночасно. «Де ж він знайде вчителя, щоб навчив його тієї мудрості?» — запитав один. «Та їй же не можна навчити!» — вигукнув другий; на що третій заперечив: «Чому ж їй не можна навчитися так само, як і іншим речам?»

Тоді Сократ: Питання здається принаймні спірним. Відкладімо його до іншого разу, а поки що не переривати програми заходів. Бачу, танцівниця вже стоїть у готовності; їй подають обручі.

І в ту ж мить її подруга-флейтистка заграла мелодію для супроводу, тоді як хтось, поставлений поруч, підкидав їй обручі, доки в неї не набралося дванадцять. Тримаючи їх у руках, вона почала танцювати, а поки танцювала — жбурляла обручі в повітря: кидала їх у кружляння над собою, розраховуючи висоту, на яку треба кинути, щоб зловити їх під час падіння в ідеальний час.

Тоді Сократ: Виступ дівчини є одним доказом серед безлічі інших, панове, що природа жінки аж ніяк не поступається природі чоловіка. Їй бракує лише сили й розсудливості; і це має бути заохоченням для тих із вас, хто має дружину, — навчати їх усього, чого ви хочете від них як від своїх подруг.

Антисфен відповів: Якщо такий твій висновок, Сократе, чому ти сам не вчиш власну дружину Ксантіппу, замість того щоб дозволяти їй залишатися, зі всіх дружин, що є, і що коли-небудь будуть, — найлютішою, на мою думку?

— Що ж, скажу вам, — відповів він. — Я наслідую приклад вершника, що хоче стати вправним їздцем: «Не потрібні мені м'якковуздеченні, покірні тварини», — каже він; «кінь для мене — це той, що має дух»: у переконанні, безсумнівно, якщо він може управляти такою твариною, то впоратися з будь-яким іншим конем буде легко. Так і в моєму випадку. Я хочу мати справу з людьми, спілкуватися з людьми взагалі; — звідси й мій вибір дружини. Я добре знаю: якщо зможу терпіти її вдачу, мені буде легко знайти спільну мову з кожною іншою людиною.

Добре влучений аргумент, аж ніяк не мимо мети! — думала компанія.

Після цього внесли великий обруч, утиканий рядом вертикальних мечів; і в центр цього кільця ножів і назад із нього дівчина перекидалася назад і вперед кілька разів, аж поки глядачі не злякалися якоїсь пригоди; але з найбільшим спокоєм і без жодної шкоди дівчина завершила свій виступ.

Тут Сократ, звертаючись до Антисфена: Гадаю, ніхто з присутніх, хто спостерігав це видовище, вже ніколи не заперечуватиме, що мужності можна навчити, — адже ця дівчина, хоч і жінка, так сміливо кидається в середину мечів.

Той, так спонуканий, відповів: Ні; і що мав би зробити наш друг-сиракузянин — це показати свою танцівницю державі. Нехай скаже властям, що за певну винагороду готовий додати мужності всьому афінському народові, щоб той міг зустрічати ворожі списи впритул.

На що блазень: Чудова ідея, справді; і коли це станеться, нехай я там буду і подивлюся, як той великий оратор Пісандр навчається перекидатися в мечі; адже нездатність дивитися в ряд списів нині заважає йому нести військову службу.

На цій стадії дійства хлопець потанцював.

Коли танець скінчився, Сократ вигукнув: Прошу, чи помітили ви, як краса дитини, така прекрасна в спокої, ставала ще більшою з кожним рухом її гнучкого тіла?

На що Хармід відповів: Який ти підлесливець! можна подумати, що ти вирішив вихваляти вчителя танців.

Авжеж, — відповів він поважно, — і ще одна деталь, яку я не міг не помітити: як під час танцю жодна частина його тіла не залишалася бездіяльною; шия і ноги і руки, — всі разом вправлялися. Ось як має танцювати людина, яка хоче підтримувати своє тіло легким і здоровим. (Потім, звертаючись до сиракузянина, додав): Не можу передати, наскільки я б вам зобов'язаний, о мужу Сиракузький, за уроки в поставі. Прошу, навчіть мене кроків.

— І навіщо вони вам знадобляться? — запитав той.

— Бог мій! Танцюватиму, звісно, — відповів він.

Зауваження зустріли вибухом сміху.

Тоді Сократ, з найсерйознішим виразом обличчя: Зволите сміятися з мене. Невже вам здається таким смішним, що я хочу покращити своє здоров'я вправою? Або краще насолоджуватися стравами? Краще спати? Або ж це той вид вправи, на якому я зупинив своє серце? Не так, як бігуни на довгу дистанцію, у яких ноги стають м'язистими, а плечі худіють пропорційно; і не як боксер, що потовщує груди і плечі за рахунок ніг; але розподілом праці по всіх своїх членах я прагну дати рівновагу своєму тілу. Або ж ви смієтеся, думаючи, що мені надалі не доведеться шукати партнера в гімнасії, — і тоді не буде потреби такому старому, як я, роздягатися прилюдно? Все, що мені потрібно, — це кімнатка на сім диванів, де я можу розігрітися до роботи, так само як ось цей хлопець, що знайшов цю кімнату цілком відповідною для цієї мети. А взимку я займатимуся гімнастикою під дахом, або в спеку — в тіні... Але над чим ви все смієтеся — над бажанням з мого боку зменшити до помірного розміру живіт, трохи зайвий? Ось де причина веселощів? Можливо, ви не знаєте, друзі мої, що Хармід — так, он він — спіймав мене лише позавчора вранці під час танцю?

— Присягаюся, правда! — вигукнув той. — І спочатку я стовп'янів, злякавшись, що ти втратив розум; але коли почув твоє пояснення, приблизно те саме, що ти нам щойно розповів, я пішов додому і — не скажу, що сам почав танцювати (цьому мистецтву мене ще не навчили), але я взявся до тіньового боксу, мистецтва, в якому маю непогані знання.

— Клянуся честю, правда! — вигукнув блазень. — Варто лише поглянути на тебе, щоб переконатися: між ногами і плечима жодної різниці у вазі. Поспорю, якби зважити і ті, й інші окремо, торговельні наглядачі відпустили б тебе з миром.

Тоді Калій: О Сократе, прошу тебе, запроси мене, коли почнеш уроки танцю. Я буду твоїм партнером і займатимуся разом із тобою.

Ходімо! — вигукнув блазень. — Зіграй нам на флейті, і нехай я покажу, як треба танцювати.

Промовивши це, він підвівся і почав в бурлескній манері наслідувати танці хлопця і дівчини; і оскільки глядачі знайшли, що природна краса хлопця підсилювалася кожним рухом його тіла в танці, блазень дав зворотне зображення — де кожен вигин і кожен рух його тіла був комічним перебільшенням природи.

І оскільки дівчина відгиналася назад і назад, аж поки майже не склалася в форму обруча, він мусив спробувати наслідувати обруч, нахиляючись вперед і опускаючи голову.

А оскільки, нарешті, хлопець заслужив оплески за те, що під час танцю кожен м'яз тіла тримав у повній роботі, так тепер блазень, наказавши флейтистці прискорити темп (престо! престо! престисімо!), почав скажено скакати, підкидаючи ноги і руки і голову разом, аж поки не знемігся дощенту і не кинувся мертвим на диван, хекаючи:

— Ось, це доказ, що і мої танці є чудовою вправою; в усякому разі, вмираю від спраги; нехай слуга ласкаво наповнить мені великий кубок.

— Цілком правильно, — сказав Калій, — і ми підтримаємо тебе. У нас у самих горло пересохло від сміху.

Тут Сократ: Ні, панове, якщо пиття є порядком дня — я цілком схвалюю. Вино і справді зволожує душу людини, приспаваючи всі турботи, немов мандрагора притуплює наші людські почуття; і водночас запалює безтурботні думки, як олія полум'я. Проте з бенкетами людей, якщо я не помиляюся, відбувається те саме, що з рослинами, які проростають і ростуть на землі. Коли Бог дає цим рослинам надто рясний дощ — вони не можуть підняти голів і не відчувають, як легкий вітер проходить крізь них; але якщо вони вбирають лише достатньо радісного постачання, яке їм потрібне, — вони стоять прямо, швидко ростуть і досягають зрілості плодів. Так і ми: якщо заллємо горла надмірними ковтками, незабаром можемо виявити, що ноги починають хитатися, а думки — плутатися; ми ледве зможемо перевести дух, а не те що вимовити слово до речі. Але якщо (вживаючи мову, відчеканену Горгієм) слуги лише скроплять нас частим дрібним дощиком малих склянок, — нас не жбурне буйно в п'яність вино, а солодким спокусом ми досягнемо мети жвавої легкості.

Пропозицію прийняли одноголосно, з поправкою від Філіппа: виночерпії мають наслідувати добрих візничих і просувати кубки по колу, прискорюючи темп кожного оберту.

III

У цей проміжок часу, поки виночерпії виконували свої обов'язки, хлопець грав на лірі, настроєній в супровід флейти, і співав.

Виступ заслужив оплески компанії і навіяв Хармідові таку промову: Панове, те, що Сократ стверджував на користь вина, на мою думку, не менш влучно стосується і цього виступу. Таке рідкісне поєднання юнацької і дівочої краси, голосу з інструментом, спроможне заколисати смуток і розпалити полум'я Афродіти.

Тоді Сократ, повертаючись певним чином до того самого: Молоді люди цілком довели свою здатність приносити нам задоволення. Проте, як би вони не були чарівними, ми все ж, без сумніву, вважаємо себе значно кращими за них. Яка ганьба думати, що ми зібралися тут і все ж не докладаємо жодних зусиль, щоб підвищити святкування!

Кілька присутніх вигукнули одразу: Ось і будь ти сам нашим провідником. Поясни, яким стилем розмови нам слід зайнятися, щоб досягти цієї мети.

Ніщо, — відповів він, — не порадувало б мене більше, ніж вимагати від Калія негайного виконання його обіцянки. Він сказав нам, нагадаєте собі, якщо ми погодимося вечеряти з ним — він дасть нам зразок своєї мудрості.

На що Калій: Залюбки, але ви зі свого боку — всі до одного — маєте назвати якусь чесноту, на знання якої претендуєте.

Сократ відповів: У всякому разі, ніхто з нас не матиме жодного заперечення проти того, щоб оголосити, чим саме він найбільше дорожить зі всього, що знає.

— Погоджено, — продовжив Калій, — і зі свого боку я одразу заявляю, чим найбільше пишаюся. Я твердо вірю, що маю дар робити своїх ближніх кращими.

— Робити людей кращими! — вигукнув Антисфен. — І як же? Навчаючи їх якомусь низькому ремеслу? Чи навчаючи їх шляхетності душі?

— Останнє, — відповів той, — якщо справедливість є тотожнею цьому вищому виду чесноти.

— Звичайно, — заперечив Антисфен, — це найбезперечніший її зразок. Бо, дивіться: мужність і мудрість іноді можуть виявитися згубними для друзів чи батьківщини, але справедливість не має жодної спільної точки з несправедливістю; правда і кривда не можуть змішатися.

— Що ж, — продовжив Калій, — як тільки кожен викладе свою особливу перевагу, я без жодних вагань відкрию вам свій секрет. Ви дізнаєтеся мистецтво, за допомогою якого я досягаю своєї шляхетної мети. Отже, Нікерате, скажи нам, яким знанням ти найбільше пишаєшся.

Він відповів: Мій батько, в своїх зусиллях зробити мене доброю людиною, примусив мене вивчити всі поеми Гомера; і так вийшло, що навіть зараз я можу напам'ять відтворити «Іліаду» і «Одіссею».

— Ти, мабуть, не забув, — вставив Антисфен, — що крім тебе немає жодного рапсода, який не знав би цих епосів?

— Забув? Навряд чи, — відповів той, — враховуючи, що мусив слухати їх майже щодня.

АНТ. І чи зустрічав ти коли-небудь дурнішу породу людей, ніж ці самі рапсоди?

НІК. Ні, справді. Не просіть мене захищати їхні розуми.

— Ясно, — зауважив Сократ, — що вони не розуміють прихованого смислу. Але ти, Нікерате, заплатив великі суми Анаксімандру, і Стесімброту, і багатьом іншим, так що жодна точка у всіх цих дорогоцінних знаннях не пройшла мимо тебе. Але чим же, — додав він, повертаючись до Критобула, — ти найбільше пишаєшся?

— Красою, — відповів Критобул.

— Що ж, — заперечив Сократ, — невже ти зможеш стверджувати, що своєю красою можеш зробити нас кращими?

КРИТ. Зможу, або доведу, що я нікчема.

SOCRATES СОКРАТ

Добре, а чим ти пишаєшся, Антисфене?

— Багатством, — відповів той.

На що Гермоген поцікавився: Хіба у нього велика сума грошей?

— Жодного обола, — присягаюся вам, — відповів той.

ГЕРм. То у тебе великі земельні угіддя?

АНТ. Напевно, вистачить, щоб он той хлопець, Автолік, припорошив себе ним.

— Що ж, ми надамо тобі слух, коли настане твоя черга, — вигукнули інші.

SOCRATES СОКРАТ

І скажи нам тепер, Харміде, чим ти пишаєшся?

— О, я пишаюся бідністю, — відповів той.

— Клянусь, чудова справа! — вигукнув Сократ. — Бідність! З усіх речей вона найменше зазнає заздрощів; рідко, якщо взагалі, є предметом суперечки; ніколи не охороняється, але завжди в безпеці; чим більше її морять голодом, тим міцнішою вона стає.

— А ти, Сократе, — запитав господар, — чим ти пишаєшся?

Тоді він, насупивши брови, цілком поважно: Зводничанням. І коли вони засміялися, почувши це, він продовжив: Смійтеся вволю, друзі мої; але я впевнений, що зміг би нажити статок, якби вирішив практикувати це мистецтво.

Тут Лікон, повернувшись до Філіппа: Нам немає потреби питати тебе, чим ти найбільше пишаєшся. Що це може бути, смішний чоловіче, окрім як змушувати людей сміятися?

— Так, — відповів той, — і з більшим правом, гадаю, ніж актор Калліппід, що важливо пишається і такий пихатий, думаючи, що лише він один може змусити натовп плакати в театрі.

— А ти, Ліконе, скажеш нам, — запитав Антисфен, — чим ти найбільше пишаєшся?

— Думаю, ви всі вже знаєте, що це таке, — відповів батько. — Ось ним, моїм сином.

— А сам хлопець, — запропонував хтось, — без сумніву, найбільше пишається перемогою.

На це Автолік (і вимовляючи це, він почервонів) відповів сам за себе: Ні, справді, ні.

Компанія була зачарована почути, що він заговорив, і обернулася й подивилася; і хтось запитав: А чим же тоді, Автоліку?

На що він відповів: Батьком — і пригорнувся до нього ближче.

Побачивши це, Калій, звертаючись до батька: Чи знаєш, Ліконе, що ти є найбагатшою людиною в усьому світі?

На що Лікон: Справді, я цього раніше не знав.

Тоді Калій: Чому ж, тобі просто дав не зауважив, що ти відмовився б від усього багатства Персії в обмін на свого сина.

— Цілком правда, — відповів він. — Визнаю свою вину; тут і зараз мене спіймали на тому, що я є найбагатшою людиною у всьому світі!

— А ти, Гермогене, чим найбільше пишаєшся? — запитав Нікерат.

— Чеснотою і силою своїх друзів, — відповів він, — і тим, що будучи такими, якими вони є, вони дбають про мене.

При цих словах вони звернули очі на того, хто говорив, і кілька голосів разом запитали: Представиш нам їх?

— Буду дуже радий, — відповів він.

IV

Тут Сократ підхопив розмову: Тепер нам по черзі випадає довести, що те, за що кожен із нас узявся захищати, є справді цінним.

Тоді Калій: Благоволіть вислухати мене першим. Моя справа ось у чому: поки решта з вас продовжує сперечатися про те, що таке справедливість і чесність, я витрачаю час, роблячи людей справедливішими і чеснішими.

SOCRATES СОКРАТ

І як ти це робиш, добрий чоловіче?

КАЛІЙ. Звичайно ж, даючи гроші.

Антисфен одразу схопився на ноги і з виглядом хресного допитувача запитав: Чи видається тобі, Калію, що люди плекають справедливість у душах — чи в кишенях?

КАЛІЙ. У душах.

АНТ. І ти претендуєш на те, що робиш їхні душі справедливішими, кладучи гроші в їхні кишені?

КАЛІЙ. Безперечно.

АНТ. Прошу, як саме?

КАЛІЙ. Ось так. Коли вони знають, що забезпечені засобами — тобто моїми грошима — для придбання необхідного, вони воліють не наражатися на ризик лихих вчинків; а навіщо їм?

АНТ. І прошу, чи повертають вони вам ці гроші?

КАЛІЙ. Не можу сказати, що так.

АНТ. Що ж, чи відплачують вони за ваші золоті дарунки вдячністю?

КАЛІЙ. Ні, навіть простого «дякую». Дехто з них навіть налаштований до мене гірше, отримавши мої гроші, ніж до цього.

— Ось диво! — вигукнув Антисфен, і говорячи це, він поглянув на свідка з тріумфальним виглядом. — Ти можеш зробити людей справедливими відносно всього світу, але відносно самого себе — не можеш?

— Де ж тут диво? — запитав той. — Хіба ви не бачите, скільки теслярів і домобудівників, що витрачають свій час, будуючи будинки для половини світу; але для себе вони просто не можуть цього зробити і змушені жити на квартирах. Тому прийми цей удар, пане Софісте, і визнай, що переможений.

— Їй-богу, він краще прийме свою долю, — сказав Сократ. — Адже зрештою ви подібні до тих провидців, що пророкують майбутнє для людей, але не можуть передбачити того, що наближається до них самих.

На цьому перша дискусія завершилась.

Тоді Нікерат: Надайте мені слух, і я скажу вам, у чому ви виграєте від спілкування зі мною. Думаю, без мого нагадування, ви знаєте, що Гомер, будучи наймудрішим із людей, торкнувся майже кожної людської теми у своїх поемах. Хто б із вас не бажав відзначитися в домогосподарстві, чи в ораторстві, чи в стратегії; чиїм прагненням є бути схожим на Ахілла, чи Аякса, Нестора, чи Одіссея — всі домагайтеся мого товариства, бо все це знання в мене під рукою.

— Прошу, — вставив Антисфен, — чи знаєте ви також, як бути царем? — адже Гомер хвалить Агамемнона, як ви добре знаєте, як

«Доброго царя і до того ж сміливого списника».

НІК. Це мені добре відомо, і добре відомо обов'язок вправного возничого; як той, хто тримає ремінці, мусить повертати колісницю поблизу краю стовпа —

Сам нахилившись на полірований щит колісниці трохи вліво від парного запрягу: правого коня зачепи жалом, кликни бадьорий оклик і дай йому поводді.

Я знаю ще одну річ, і ви можете випробувати її тут же, якщо хочете. Гомер десь сказав:

«І поруч із ним цибуля, яка надає смаку питтю».

Тож якщо хтось принесе цибулину, ви отримаєте користь від моєї мудрої науки миттю, і ваше вино видасться смачнішим.

Тут Хармід вигукнув: Добрі мої, дозвольте пояснити. Нікерат прагне піти додому, пахнучи цибулею, щоб його мила дружина переконалась, що нікому й на думку не спало поцілувати її чоловіка.

— Їй-богу, це ще не все, — продовжив Сократ. — Якщо не будемо обережні, ми наживемо собі комічну репутацію. Справжня приправа та, що підсолоджує кубок так само, як і тарілку, ця сама цибуля; і якщо ми вирішимо жувати цибулю на десерт, дивіться, чи не скажуть про нас: «Вони пішли вечеряти до Калія і отримали більше ніж заслужили, гурмани».

— Жодного страху, — заперечив Нікерат. — Завжди вкусіть цибулини, перш ніж вирушати у бій, так само як любителі півнячих боїв годують своїх птахів часником перед тим, як пустити їх у бій. Але самі ми, мабуть, менш стурбовані завданням ударів, ніж поцілунками.

На цьому тема їхньої розмови завершилась.

Тоді Критобул мовив: Мені тепер слово, думаю, щоб викласти вам підстави, через які я пишаюся красою.

Хор голосів відповів: Говори.

КРИТ. По-перше, якщо я не красивий, як мені здається, ви самі наражаєтесь на кару за клятвопорушення; бо, не чекаючи, щоб вам склали присягу, ви завжди берете богів за свідків, що вважаєте мене красивим. І я мушу вам вірити, бо хіба ви не всі шановні люди? Якщо ж я такий красивий і справляю на вас враження, так само, як і на мене справляє враження он те прекрасне обличчя, що приваблює мене, — присягаюся всім небесним воїнством, я б не вибрав великоцарську імперію в обмін на те, що я є — красу світу, взірець всіх істот. І зараз я милуюся Клінієм охочіше, ніж усіма іншими видовищами, що їх люди вважають прекрасними. Я радо прийму сліпоту до всього іншого, якщо лише ці очі зможуть бачити його і лише його. На сон і ніч я сердитий, що позбавляють мене його вигляду; але денному світлу і сонцю завдячую вічною вдячністю, бо вони повертають його мені — радість мого серця, Клінія.

Так, і тут же маємо ми, красиві, справедливий привід для гордощів. Сильний може завдяки праці здобути добрі речі; хоробрий — сміливо кинувшись у небезпеку; мудрий — красномовством слова; але лише красивим дано досягти всіх цілей у повному спокої. Беру за приклад себе самого. Я знаю, що багатство є солодким надбанням, але ще солодше мені віддати все, що маю, Клінію, ніж отримати статок від іншого. Охоче стану рабом — так, пожертвую свободою, — якщо Кліній дозволить мені бути своїм господарем. Служіння йому для мене легше, ніж відпочинок від праці; небезпека, зазнана заради нього, набагато солодша за безпечне існування. Тому якщо ти, Калію, можеш похвалитися тим, що робиш людей справедливішими і чеснішими, — то мені з більшою справедливістю, ніж у тебе, належить право виховувати людство до кожної досконалості. Ми, красиві, є справжніми натхненниками, що вливають якийсь тонкий вогонь у закохані душі і тим самим піднімають їх на нові вершини буття; ми робимо їх щедрішими в гонитві за багатством; ми даємо їм смак до праці, що сміється з небезпеки і дозволяє їм, куди б прекрасне видіння честі не вело, слідувати за ним. Ми наповнюємо їхні душі глибшою скромністю, більш стійким самоволодінням; навколо того, про що вони найбільше дбають, ширяє ореол охоронного благоговіння. Нерозумні й немудрі ті, хто не обирає красивих мужів своїми полководцями. Як весело я, зі свого боку, пройшов би крізь вогонь поруч із Клінієм; і так само, знаю, вчинили б усі ви в товаристві того, хто зараз до вас звертається.

Тому облишіть свою розгубленість, о Сократе, відкиньте страхи і сумніви, вірте і знайте, що ця річ, якою я дуже пишаюся — моя краса — має силу принести певну користь людству.

Нехай же жоден чоловік не дерзне зневажати красу лише тому, що її квітка скоро в'яне; бо так само, як дитина зростає в красі, — так і з юнаком, дорослим чоловіком, поважним старцем. І ось доказ мого твердження. Кого ми обираємо нести священну оливкову гілку на честь Афіни? — Кого, як не красивих старців? Свідчачи тим самим, що краса йде поруч, рука в руку, із кожним віком життя — від дитинства до старості.

Або ж, якщо солодко здобувати від охочих сердець те, чого ми прагнемо, — я переконаний, що красномовством мовчання зміг би здобути поцілунок від отієї дівчини чи хлопця швидше, ніж ти, о мудрецю! за допомогою сотні хитромудрих аргументів.

— Ей, клянуся, що це? — вривається Сократ наприкінці цього вибуху оратора. — Так красивим ти претендуєш рівнятися зі мною, хвальку?

КРИТ. Ну так, сподіваюся, або ж я був би потворнішим за всіх Силенів у сатирівській драмі.

— Добре! — відповів Сократ. — Щойно програма дискусії завершиться, будь ласка, пам'ятай: ми маємо отримати вирок у питанні про красу. Вирок буде винесений — не перед судом Александра, сина Пріама, — але перед отими, які, як ти собі лестиш, так прагнуть тебе поцілувати.

— О Сократе, — відповів він умовляюче, — хіба не залишите ви це на арбітраж Клінія?

Тоді Сократ: Невже ти ніколи не стомишся повторювати одне ім'я? У тебе всюди і завжди Кліній.

КРИТ. І якби його ім'я вмерло на моїх вустах — чи думаєш, що мій розум менше пригадував би його? Хіба не знаєш, я несу такий ясний образ його у душі, що якби мав уміння скульптора чи живописця, зміг би відтворити його риси так само точно з цього образу в думці, як і споглядаючи його самого.

Але Сократ перервав: Прошу, чому ж тоді, якщо ти носиш цей живий образ, ти завдаєш мені стільки клопоту, тягаючи мене то сюди, то туди, де сподіваєшся його побачити?

КРИТ. З доброї причини, Сократе: вид його вселяє радість, тоді як привид дає не стільки радість, скільки породжує жагу.

Тут Гермоген заперечив: Мені видається найнесхожішим на тебе, Сократе, так байдуже ставитися до такого страченого пристрастю, як Критобул.

Сократ відповів: Ти гадаєш, жалюгідний стан пацієнта почався лише з моменту нашого знайомства?

ГЕРм. А відколи ж тоді?

SOCRATES СОКРАТ

Відколи? Ну, подивіться на нього: пух починає вкривати його щоки, і на потилиці Клінія вже підіймається пушок. Справа в тому, що коли вони ходили до тієї самої школи, він підхопив цю гарячку. Батько знав про це і передав його мені, сподіваючись, що я зможу щось для нього зробити. Так, і його становище зараз не таке вже й жалюгідне. Раніше він стояв, роззявивши рота на нього, як той, чий погляд прикутий до Горгон, — очі застиглі, і сам, ніби кам'яний, важко відверталися. Але нині я бачив, що й статуя кліпає. І все ж, хай допоможе мені небо! добрі мої, думаю, між нами кажучи, що злочинець мусив таки поцілувати Клінія, — а поцілунок є для пристрасті не меншим підпалювачем, ніж горючий матеріал для вогню. Така ненаситна річ і така схильна до безумних фантазій. Тому, кажу я, нехай кожен, хто хоче бути господарем самого себе і тверезим духом, утримується від поцілунків, що залишаються на прекрасних вустах.

Тоді Хармід: О Сократе, чому ти лякаєш своїх друзів цими страхіттями, закликаючи всіх нас стерегтися гарних облич, тоді як ти сам — так, клянуся Аполлоном, я присягаюся, бачив тебе у школи, коли обидва ви схилилися над однією книгою, шукаючи в ній щось, ти і Критобул — голова до голови, плече до голого плеча, наче злившись воєдино?

— Так, горе мені! — відповів він. — І ось чому, без сумніву, плече моє боліло більше п'яти днів після того, ніби мене вкусила якась лиха тварина, і мені здавалося, що відчуваю якусь дряпанину в серці. Тому нині, в присутності цих свідків, попереджаю тебе, Критоблуе, ніколи більше не торкатися мене, доки на підборідді ти не матимеш стільки ж волосся, скільки на голові.

Так вони перепиралися жартома і всерйоз, і мішанина закінчилась. Калій тут покликав Хармала.

КАЛІЙ. Тепер, Харміде, твоя черга розповісти нам, чому ти пишаєшся бідністю.

Хармід відповів: Усі визнають, думаю, що впевненість краща за тривогу; краще бути вільним, ніж рабом; краще, щоб тобі поклонялися, ніж самому чолобитувати; краще, щоб тобі довіряли, ніж щоб твоя батьківщина підозрювала.

Що ж, розкажу вам, як справи склалися в мене в цьому місті, коли я був заможним. Спочатку я щодня тремтів, щоб якийсь зломщик не вдерся до мого дому і не викрав моє майно, і не заподіяв мені якоїсь шкоди. Я плазував перед донощиками. Я був зобов'язаний догоджати цим людям, бо знав, що можу заподіяти їм шкоди набагато менше, ніж вони мені. Нескінченні вимоги до мого гаманця з боку держави; а щодо виїзду за кордон — то це взагалі було поза межами можливого. Але тепер, коли я втратив своє майно за кордоном і не отримую жодного доходу зі своїх аттичних угідь; тепер, коли продано навіть мій домашній скарб, — я простягаю ноги вільно, добре сплю. Недовіра співгромадян зникла; замість того щоб тремтіти від погроз, тепер я сам загрожую; нарешті відчуваю себе вільним, з можливістю їздити за кордон або залишатися вдома, як мені заманеться. Тепер ролі помінялися. Це багаті встають, поступаючись мені місцем, відступають і дають дорогу, коли зустрічають мене на вулиці. Сьогодні я схожий на деспота, вчора був буквально рабом; раніше я платив данину суверенному народові, тепер сам утримуюся державою завдяки загальному оподаткуванню.

І ще одне. Поки я був багатим, мені закидали, як докір, що я друг Сократа, — але тепер, коли я став жебраком, ніхто й не думає про цю справу. Ще: коли я купався в достатку — мав усе що втратити, і, як правило, втрачав; що держава не вимагала — те якесь нещастя крало. Але тепер це позаду. Я нічого не втрачаю, маючи нічого втрачати; але натомість маю все щоб здобути, і живу надією колись щось отримати.

КАЛІЙ. І тому, звісно, ти молишся лише про одне — щоб ніколи більше не бути багатим, і коли тебе відвідує сон удачі, твоя єдина думка — принести жертву небесам, щоб відвернути нещастя.

ХАРМ. Ні, аж ніяк ні. Навпаки, я вдираюся в кожну небезпеку найавантюрніше. Терплю, якщо можна побачити хоч якийсь шанс щось здобути з якогось кутка неба колись.

— Ну ж, — вигукнув Сократ, — ваша черга, пане Антисфене, пояснити нам, як це ви, маючи такі скромні засоби, так голосно хвалитеся багатством.

— Тому що, — відповів той, — панове, я притримуюся переконання, що багатство і бідність містяться не в майні людини, а в душах людей. Скільки людей бачив я в приватному житті — людей, що купаються в багатстві, — і все ж вважають себе такими бідними, що немає нічого, від чого б вони відреклися — ні праці, ні небезпеки — щоб трохи додати до свого скарбу. Я знав двох братів, спадкоємців рівних станів, з яких одному вистачає, і навіть більше ніж вистачає на всі витрати; інший же в повній злиднях. А так само й серед монархів — чимало таких, що настільки жадібні багатства, що переплюнуть найнижчих бродяг в жорстокості. Злидні породжують тисячі злочинів, мусите визнати. Чому люди крадуть? Чому зломщицьки вдираються в будинки? Чому тягнуть людей і жінок у полон і обертають на рабів? Хіба не від злиднів? Та що там — є монархи, що одним ударом знищують цілі роди, чинять масові побоїща і нерідко цілі держави перетворюють на рабство — і все заради багатства. Їх я мушу жаліти за жорстоку хворобу, що їх мучить. Їхній стан, на мою думку, нагадує стан того бідолашного, що, попри все, що він має, і все, що їсть, ніколи не може вгамувати вовка, що гризе його нутрощі.

Але що до мене — мої багатства настільки рясні, що я сам не можу до них добратися; і все ж маю вдосталь, щоб поїсти до насичення, випити до вгамування спраги; щоб одягнутися; і поза домом навіть отой Калій, з усім своїм багатством, не більше захищений від озябання, ніж я; а коли перебуваю вдома, — яка тепліша сорочка потрібна мені, ніж мої голі стіни? Яка ширша шуба, ніж черепиця над моєю головою? — вони, здається, цілком мені підходять; а щодо постільної білизни — я забезпечений нею не так уже й погано, щоб зранку мене важко було розбудити.

А щодо статевого потягу — потреба мого тіла задовольняється тим, що трапляється першим. Справді, немає браку в теплоті ласки, що зустрічає мене, — саме тому, що вона не розшукується іншими.

Що ж, всі ці різні задоволення я насолоджуюся настільки повно, що набагато частіше моляся про менше їх, ніж про більше, — настільки сильно відчуваю, що деякі з них солодші, ніж добре для людини чи корисно.

Але з усього дорогоцінного, що є в моєму володінні, найкращим вважаю ось що: якби мене пограбували й забрали весь мій нинішній запас, немає такої роботи, хай би яка вона була низька, яка не могла б щедро забезпечити мене засобами до існування. Адже подивіться: коли я хочу вишукано поїсти, мені не треба купувати дорогі страви на ринку, що стає витратним; я відкриваю комору своєї душі і роздаю їх. Справді, з точки зору задоволення, я вважаю кращим чекати на бажання, перш ніж дозволити їжі чи питтю потрапити до мого рота, ніж вдаватися до будь-яких ваших дорогих страв; як, наприклад, зараз, коли мені пощастило потрапити на це чудове фасоське вино, і я ковтаю його без спраги. Але справді, людина, що ставить за мету ощадливість, а не багатство матеріальних благ, є явно набагато чеснішою. Чому? — Людина, що вдовольняється тим, що має, найменш схильна до того, щоб хапати чуже.

І ось момент, вартий уваги. Багатство мого роду зробить вас щедрими душею. Подивіться на Сократа: саме від нього я отримав це багатство. Він не давав мені його на вагу чи міру, але скільки я міг унести — він щедрою рукою відсипав мені. І я також не скуплюся на нього. Всім своїм друзям без розбору я готовий показати своє достатство: хто б не прийшов, — ласкаво просимо до багатства, що лежить у моїй душі. Так, і до того ж, — ця найрозкішніша з речей: незайнятий дозвілля, як бачите, моє, — дозвілля, що лишає мене вільним споглядати речі, гідні споглядання, і вбирати вухами всі чарівні звуки. І що я ціную найбільше — свободу проводити цілі дні в чистому спілкуванні з Сократом, якому я відданий. А він, зі свого боку, не та людина, що захоплюється тими, у кого найбільший запас золота й срібла, але тих, хто йому до вподоби, він обирає за супутників і спілкується з ними до кінця.

Цими словами промовець закінчив, і Калій вигукнув:

— Клянуся Герою, заздрю тобі твоєму багатству, Антисфене, по-перше, тому, що держава не обтяжує тебе і не поводиться з тобою як із рабом; і по-друге, люди не впадають у лють, коли ти відмовляєш їм бути їхнім кредитором.

— Можеш стримати заздрощі, — вставив Нікерат. — Незабаром прийду до нього позичити цей ключ від його незалежності. Навчений мій паном Гомером рахувати:

«Сім триніг, яких вогонь не торкався, і десять талантів золота, і двадцять виблискуючих казанів, і дванадцять коней» —

за вагою і мірою ретельно рахованих, — я не можу стримати жаги до величезного багатства. І саме тому деякі люди, мабуть, вважають, що я надмірно прихильний до багатства.

Зауваження викликало вибух сміху серед компанії, яка вирішила, що промовець влучив у саму точку.

Тоді хтось: Ваша черга, Гермогене, розповісти нам, хто ваші друзі; а потім довести велич їхньої сили і їхнє піклування про вас, якщо хочете довести нам своє право пишатися ними.

ГЕРм. Що боги все знають, що сучасне і майбутнє відкрите перед їхніми очима — це думки, яких дотримуються і елліни, і варвари. Це очевидно; а то навіщо б держави і народи, один по одному, питали б богів через ворожіння, що їм слід робити, а чого не слід? Також очевидно, що ми вважаємо їх здатними чинити нам добро і шкоду; а то навіщо б усі люди молилися небесам відвернути лихо і дарувати благо? Що ж, моя гордість полягає в тому, що ці боги, що знають і можуть усе, вдостоюються бути моїми друзями; так що з огляду на їхнє піклування про мене я ніколи не можу сховатися від їхнього погляду — ні вдень, ні вночі, куди б я не пробував іти, що б я не брався робити. Але оскільки вони знають наперед кінець і наслідок кожної події, вони посилають мені знаки — то якийсь голос, то нічне видіння, то прикмети самотнього птаха, — що говорять мені, що слід і чого не слід робити. Коли я слухаюся їхніх застережень, все йде добре, немає підстав жалкувати; але якщо, як бувало раніше, я не слухався — кара спіткала мене.

Тоді Сократ: Усьому цьому я охоче вірю, але є одне, що я охоче дізнавсь би від вас: яку службу ви несете богам, щоб так убезпечити їхню дружбу?

— Справді, це не разоряюча служба, Сократе, — відповів він. — Зовсім ні. Я дякую їм, що не є дорогим. Я відплачую їм за все, що вони від часу до часу дають мені. Я добре говорю про них з усієї сили, яка в мене є. І всякий раз, коли я беру їхні священні імена за свідків, — навмисно не фальшую свого слова.

— Тоді слава Богу, — сказав Сократ, — якщо, будучи таким, яким ви є, ви маєте таких друзів; боги самі, виявляється, милуються шляхетністю душі.

Так, поважним чином, тема була розглянута і з гідністю завершена.

Але тепер настала черга блазня, і вони взялися питати його: Що він вбачає таким вартим пихи в мистецтві смішити людей?

— Звичайно, маю підстави, — відповів він. — Весь світ знає, що моє діло — змушувати їх сміятися; тому, коли їм щастить, вони охоче запрошують мене до участі в цьому; але якщо їм не щастить — метушливо тікають і жодного разу не озираються, — настільки бояться, що я примушу їх сміятися хочуть вони того чи ні.

НІК. Небо! ти маєш добрі підстави для гордості; зі мною — якраз навпаки. Коли якийсь із моїх друзів має успіх, вони добре дбають відвернутися від мене; але якщо в них справи йдуть погано — вони посилаються на спорідненість і не випускають з виду давно загубленого кузена.

ХАРМ. Ну ж! А ти, пане, — звертаючись до сиракузянина, — чим пишаєшся? Мабуть, хлопцем?

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

Ні, справді; я жахливо боюся за нього. Мені цілком ясно, що деякі люди вчиняють заходи для його погибелі.

— О Геракле! — вигукнув Сократ, почувши це. — Який злочин вони вважають твій хлопець здійснив, що хочуть покінчити з ним?

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

Я не кажу, що вони хочуть його вбити, але залестити підкупом, щоб він проводив із ними ночі.

SOCRATES СОКРАТ

І якби це трапилося, — ти, виходить, вважаєш, що хлопець буде розбещений?

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

Поза всяким сумнівом, найгірше.

SOCRATES СОКРАТ

А ти, звичайно, нічого подібного й не гадаєш. Ти не проводиш із ним ночей?

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

Звичайно, проводжу, кожну ніч.

SOCRATES СОКРАТ

Клянуся Герою, яке щастя для тебе — бути так добре складеним, такої плоті і крові. Ти один не можеш заподіяти шкоди тим, хто спить поруч. Маєш повне право, здається, пишатися своєю власною плоттю, якщо нічим іншим.

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

Ні, справді, не цим я пишаюся.

SOCRATES СОКРАТ

То чим же?

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

Ну, тими безтолковими дурнями, що приходять дивитися на мій ляльковий театр. Вони мене й годують.

ФІЛІПП. Ах, так! І ось чому я нещодавно чув, як ти молишся богам, щоб вони давали тобі, де б ти не опинився, рясний запас зерна і вина, але брак розуму.

— Продовжуємо, — сказав Калій. — Тепер твоя черга, Сократе. Що ти скажеш, щоб виправдати свій вибір? Як ти можеш пишатися таким зганьбленим мистецтвом?

Він відповів: Спочатку визначимо, які обов'язки доброго зводника; і, прошу, відповідайте на кожне питання без вагань; дайте знати про пункти, в яких ми взаємно погоджуємось. Чи ви згодні?

ВСІ. Без сумніву, — відповіли вони, і ця формула, раз почавшись, щоразу повторювалася компанією в повний голос.

SOCRATES СОКРАТ

Ви погоджуєтеся, що справа доброго зводника — робити того (або ту), на кого він застосовує своє мистецтво, приємним для тих, хто поруч?

ВСІ. Без сумніву.

SOCRATES СОКРАТ

І, крім того, що до приємності одним кроком є принаймні носіння відповідної зачіски й одягу? Ви згодні?

ВСІ. Без сумніву.

SOCRATES СОКРАТ

І ми напевне знаємо, що тими самими очима людина може кидати погляд любові або ненависті на тих, кого бачить. Ви погоджуєтеся?

ВСІ. Без сумніву.

SOCRATES СОКРАТ

Що ж! І тим самим язиком, і вустами, і голосом можна говорити зі скромністю або зарозуміло?

ВСІ. Без сумніву.

SOCRATES СОКРАТ

А є слова, що мають відбиток ненависті, і слова, що схиляють до дружби?

ВСІ. Без сумніву.

SOCRATES СОКРАТ

Добрий зводник тому обиратиме між ними і навчатиме лише того, що сприяє приємності?

ВСІ. Без сумніву.

SOCRATES СОКРАТ

І хто є кращим зводником — той, хто може зробити своїх клієнтів приємними лише для однієї людини, чи той, хто може зробити їх приємними для багатьох?

Тут компанія розділилася; одна половина відповіла: «Так, звичайно, для найбільшої кількості», — тоді як інші й далі стояли на: «Без сумніву».

І Сократ, зауваживши: «Це твердження також прийнято», — так продовжив: А якщо б він міг зробити їх приємними для всього суспільства — чи не знайшли б ми в цій досконалій особі верховного зводника?

— Ясна річ, — відповіли вони одностайно.

SOCRATES СОКРАТ

Якщо тоді людина мала б силу зробити своїх клієнтів взагалі приємними — то ця людина, кажу я, по праву могла б пишатися своїм мистецтвом і за всіма підставами отримувала б велику нагороду?

І коли ці положення теж були прийняті, він обернувся і сказав: Такою людиною, думаю, є присутній перед вами Антисфен!

На що Антисфен вигукнув: Що?! Ти збираєшся передати справу? Ти вручиш мені це своє мистецтво як своєму наступникові, Сократе?

— Вручу, присягаюся, вручу, — відповів він. — Бо бачу, що ти практикував до певної мети — та ще й розвинув — мистецтво, що служить помічницею цьому іншому.

— А яке воно? — запитав Антисфен.

SOCRATES СОКРАТ

Мистецтво звідника.

Той, тоном глибокого роздратування: Прошу, що таке ти знаєш за мною, що я вчинив?

SOCRATES СОКРАТ

Знаю, що ти познайомив ось нашого господаря, Калія, з тим мудрецем Продіком; вони підійшли одне одному, бачиш: один закоханий у філософію, інший потребує грошей. Знаю також, що це ти знову познайомив його з Гіппієм з Еліди, від якого він навчився «мнемонічного мистецтва»; з того часу він став вкрай запеклим закоханим — через неможливість забути кожну гарну річ, що потрапила йому на очі. І зовсім нещодавно, якщо не помиляюся, це ти розспівував мені хвалу нашому гостеві з Гераклеї, так що спочатку змусив мене жадати його товариства, а потім звів нас. За що я справді тобі зобов'язаний, бо знаходжу в ньому прекрасного, гарного й справжнього пана. Та й хіба не оспівував ти Есхіла з Флія у мої вуха і мене в його? — так захопив нас обох своїми словами, що ми закохались і кинулися навпростець один за одним, мов два собаки по сліду.

Маючи такі приклади твого дивного вміння перед очима, — мушу вважати тебе першокласним сватом. Бо поміркуй: людина, що вміє розгледіти дві природи, створені, щоб служити одна одній, і має силу зробити цих двох людей взаємно закоханими, — ось така людина, думаю, мала б зціплювати держави в дружбу, цементувати союзи з вигодою для договірних сторін; і загалом бути надбанням для різних держав; для друзів, близьких і союзників у війні — скарбом, вартим того, щоб ним дорожити. Але ти, друже мій, розсердився. Можна подумати, я дав тобі погану назву, назвавши тебе першокласним сватом.

— Так, — відповів він покірно, — але тепер я спокійний. Ясно: якщо маю ці здібності — знайду себе переобтяженим духовними багатствами.

Так коло промов завершилося.

V

Тоді Калій: Усі очі — на тебе, Критоблуе. Тобі вступати в змагання з чемпіоном Сократом, що претендує на приз краси. Вагаєшся?

SOCRATES СОКРАТ

Цілком імовірно, бо, можливо, бачить, що сер Пандар стоїть у великій пошані у суддів змагання.

— Попри це, — заперечив Критобул, — я не відступлю. Я готовий; то ж ходімо, і якщо маєш якийсь хитромудрий аргумент, щоб довести, що ти красивіший за мене, — зараз саме час, навчай нас. Але зупинись на хвилину; будь ласка, підсунь лампу ближче.

SOCRATES СОКРАТ

Що ж, тоді закликаю тебе спочатку, як сторону в цьому позові, пройти попередній допит. Слухай, що я кажу, і будь ласка, відповідай.

КРИТ. Будь ласка, сам і ставте запитання.

SOCRATES СОКРАТ

Чи вважаєш ти, що якість краси притаманна лише людині, чи вона зустрічається і в інших предметах? Яка твоя думка?

КРИТ. Зі свого боку вважаю, що вона належить так само і тваринам — коню, волу — і багатьом неживим речам: тобто щит, меч, спис — часто бувають прекрасними.

SOCRATES СОКРАТ

Як може так бути, що речі, що жодним чином не схожі одна на одну, кожна і всі разом є прекрасними?

КРИТ. Звичайно, їй-богу! Якщо добре зроблені рукою людини для того роду роботи, для якої ми їх отримали, або якщо природно пристосовані задовольняти якусь потребу, — речі в будь-якому разі є прекрасними.

SOCRATES СОКРАТ

Чи можеш мені сказати тоді, яку потребу задовольняють наші очі?

КРИТ. Ясно, потребу зору.

SOCRATES СОКРАТ

Якщо так, то мої очі одразу виявляються красивішими за твої.

КРИТ. Чому так?

SOCRATES СОКРАТ

Тому що твої можуть бачити лише прямо перед собою, тоді як мої виступають і так виступають, що можуть бачити навкіс.

КРИТ. І серед усіх тварин, скажеш нам, що краб має найпрекрасніші очі? Ось твоє твердження?

SOCRATES СОКРАТ

Безумовно, ця істота має. І тим більше, що для міцності й твердості її очі від природи найкраще влаштовані.

КРИТ. Що ж, нехай так. Переходячи до наших двох носів, — який красивіший, твій чи мій?

SOCRATES СОКРАТ

Мій, гадаю, якщо, тобто, боги наділили нас носами задля нюху. Твої ніздрі дивляться в землю; але мої розкриті широко і пласко, ніби для того, щоб сприймати запахи з усіх боків.

КРИТ. Але подумай: кирпатість носа — як це красивіше, ніж прямизна?

SOCRATES СОКРАТ

Ось чому: кирпатий ніс не виконує ролі перешкоди; він дозволяє зорам вільно дивитися; тоді як твій вишний ніс схожий на зухвалу стіну перегородки, що закриває два ока.

Щодо рота, — продовжив Критобул, — я відразу здаюся; бо якщо роти зроблені для кусання, то ти, без сумніву, зміг би відкусити набагато більший шматок своїм ротом, ніж я своїм.

SOCRATES СОКРАТ

Так, і ти, мабуть, погодишся, що я можу дати ніжніший поцілунок, ніж ти, завдяки моїм товстим губам.

КРИТ. Схоже, у мене рот потворніший за будь-якого осла.

SOCRATES СОКРАТ

І ось факт, з яким тобі доведеться рахуватися, якщо потрібен ще один доказ, що я красивіший за тебе. Наяди, німфи, божественні, мають своїм потомством Силенів, які набагато більше схожі на мене, гадаю, ніж на тебе. Це вирішальний аргумент?

— Ні, здаюся, — вигукнув Критобул. — Мені нема чого сказати у відповідь. Я замовчую. Нехай підраховують голоси. Хочу одразу знати, що я маю зазнати чи заплатити. Тільки (додав він) нехай голосують таємно. Боюся, що твоє багатство і його (Антисфена) разом можуть узяти верх наді мною.

Відповідно хлопець і дівчина почали таємно підраховувати голоси, тоді як Сократ керував процесом. Він велів цього разу поставити підсвічник ближче до Критобула; судді ні в якому разі не мають бути введені в оману; переможець у позові отримає від двох суддів не вінок з стрічок для вінця, а кілька поцілунків.

Коли урни були спустошені, виявилося, що кожен голос без винятку був відданий за Критобула.

На що Сократ: Їй-богу! Невже так? Монета, яку ти маєш у справі, Критоблуе, зовсім не схожа на монету Калія. Його робить людей справедливими; тоді як твоя, наче інші нечисті гроші, може розбестити і суддів, і присяжних.

VI

Тоді дехто з компанії закликав Критобула прийняти нагороду перемоги в поцілунках (належних від хлопця і дівчини); інші спонукали його спочатку підкупити їхнього господаря; треті перекидалися іншими жартами. Серед загального веселощів Гермоген один мовчав.

На що Сократ звернувся до мовчуна: Гермогене, що таке п'яна бійка? Чи можеш пояснити нам?

Він відповів: Якщо питаєш, що це таке, — не знаю, але можу сказати, чим вона мені видається.

SOCRATES СОКРАТ

Це здається таким же добрим. Чим вона видається?

ГЕРм. П'яна бійка, на мою бідну думку, — це неприємність, заподіяна людям за вином.

SOCRATES СОКРАТ

Ти знаєш, що зараз ти завдаєш нам неприємностей своїм мовчанням?

ГЕРм. Що, поки ти говориш?

SOCRATES СОКРАТ

Ні, коли ми на мить замовкаємо.

ГЕРм. Тоді ти не помітив, що в паузу між вашими розмовами людині важко вставити навіть волосину, а не те що зернятко розуму.

Тоді Сократ: О Калію, на поміч! Допоможи людині, яку жорстоко атакує перехресний допит.

КАЛІЙ. Залюбки, — і говорячи це, він звернувся до Гермогена. — Ну ж бо, коли флейта говорить, ми мовчимо як могили.

ГЕРм. Що, ви хочете, щоб я наслідував актора Нікострата, що декламує свої тетраметри під музику сопілки? Маю відповідати вам на флейту?

Тоді Сократ: Клянуся усім священним, хотів би, Гермогене. Як це було б чудово! Так само, як пісня звучить солодше в супроводі флейти, так і твоя мова стала б мелодійнішою у налаштуванні до її м'якого пищання; і особливо якщо б ти жестикулював, як флейтистка, відповідно до тону своєї мови.

Тут Калій запитав: А коли наш друг (Антисфен) намагається влаштовувати перехресні допити на бенкеті, яке піщання йому підійшло б?

АНТ. Тому, хто сидить у ящику для свідків, найкраще підійшла б тема зміїного шипіння.

Так потік розмови плив далі; аж поки сиракузянин, що болісно відчував, як поки компанія розважається, його «вистава» занедбана, нарешті в нападі ревнивої злоби звернувся до Сократа.

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

Вас кличуть Сократом. Ви та особа, що зазвичай зветься «мислителем»?

SOCRATES СОКРАТ

Що є, безумовно, кращою долею, ніж бути названим безтурботною людиною?

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

Можливо, якщо б вас не вважали таким, що ламає голову над речами, що над нами — понадхмарними справами.

SOCRATES СОКРАТ

І чи є щось понадхмарніше за богів?

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

Їй-богу! Ні, не боги над нами вас цікавлять, а речі, позбавлені користі і цінності.

SOCRATES СОКРАТ

Виходить, за вашими словами, мені до них є діло. Наскільки ж боги позбавлені корисності — ні, навпаки, якщо, будучи над нами, вони роблять порожнє корисним, посилаючи нам дощ і змушуючи своє світло сяяти на нас? А тепер, добродію, якщо вам не подобається цей холодний аргумент — навіщо ви завдаєте мені клопоту? Провина ваша.

— Гаразд, облишмо це, — відповів той. — Дайте відповідь на одне питання: на скільки блошиних стрибків відстані ти від мене? Кажуть, ти вимірюєш їх геометричною шкалою.

Але тут Антисфен, звертаючись до Філіппа, втрутився: Ти людина, повна порівнянь. Хіба ця шановна особа не здається тобі схожою на забіяку, що шукає чвари?

— Так, — відповів блазень, — він разюче схожий на ту особу і на ще купу інших. Він щетиниться метафорами.

SOCRATES СОКРАТ

Та всеж ти не дуже поспішай ставити порівняння на його рахунок, бо опинишся у вигляді лайки і сварливця.

ФІЛІПП. А що як я порівняю його з найкращими істотами у світі, з неперевершеними красунями природи, з найкращим природи — мене можна було б по праву прирівняти до підлесника, але не до сварливця.

SOCRATES СОКРАТ

Ну ось, ти схожий на людину, що схильна сваритися, бо натякаєш, що вони всі кращі за нього.

ФІЛІПП. Що, хочеш, щоб я порівнював його з гіршими лиходіями?

SOCRATES СОКРАТ

Ні, навіть не з гіршими лиходіями.

ФІЛІПП. Що ж, ні з чим і ні з ким?

SOCRATES СОКРАТ

Ні з чим і ні в чому. Нехай залишається собою:

ФІЛІПП. Незрівнянним. Але якщо моєму язику не дозволять хитатися, що мені робити, щоб заробити вечерю?

SOCRATES СОКРАТ

Та й дуже легко, якщо хитаючи язиком не намагатимешся вимовляти невимовне.

Ось яка гарна суперечка спалахнула за вином і швидко вгасла.

VII

Але в ту ж мить ті, хто не брав участі в суперечці, подали голос: одна частина закликала блазня продовжувати порівняння, інша відмовляла.

Голос Сократа пролунав над гомоном: Оскільки ми всі так прагнемо говорити водночас, чи не найкращий час тепер для спільного співу?

І підкріплюючи слова дією, він завів пісню.

Пісня ледь закінчилась, як принесли гончарний круг, на якому танцівниці належало показати більше чудес.

Тут Сократ звернувся до сиракузянина: Схоже, я дійсно заслуговую на назву «мислителя», що ви мені дали. Зараз я розмірковую, яким чином твої хлопець і дівчина можуть провести час щасливо, а ми, глядачі, — отримати від їхнього споглядання найбільше задоволення; і це, думаю, саме те, чого б ти сам найбільше бажав. Так от, стверджую, що перекидання між мечами є видовищем небезпеки, невідповідним для бенкету. А щодо письма і читання на колі, що весь час крутиться, — не заперечую дивовижності цього; але яке задоволення може дати таке диво, — ніяк не можу зрозуміти. І не бачу, чому хоч трохи привабливіше споглядати, як ці прекрасні молоді люди крутяться і наслідують колеса, ніж бачити їх у спокійному відпочинку.

Нам не треба далеко ходити, щоб знайти дива, якщо саме це наша мета. Навколо нас тут повно чудес; можемо почати з питання: чому свічка дає світло завдяки своєму яскравому полум'ю, тоді як поруч із нею яскравий бронзовий посуд не дає світла, але показує в собі відображення інших предметів? Або як так, що олія, будучи вологою і рідкою, підтримує полум'я, а вода, саме через те, що є рідкою, гасить вогонь? Але не більше ці самі дива сприяють меті винного кубка.

Але якщо ваші молоді люди поведуть вимірений танець під флейту, якийсь пантомімний танець, схожий на ті, що Грації і Гори разом з Німфами виконують на картинах, — думаю, вони провели б набагато щасливіший час і наш бенкет набув би відразу витонченості й чару, яких не чекали.

Сиракузянин жваво схопив цю ідею.

— Клянуся всім святим, Сократе! — вигукнув він. — Чудова пропозиція; і зі свого боку запевняю вас — поставлю виставу, яка зрадіє вас усіх.

VIII

З цими словами сиракузянин вийшов, зайнятий організацією своєї вистави. Щойно він пішов, Сократ знову спробував нову думку. Так він звернувся до них:

Розумним було б, панове, з нашого боку не ігнорувати могутню силу, що тут присутня, — божество за віком рівне вічним богам, проте назовні наймолодше, яке охоплює все у своїй величі, а проте храм його вкоренений у душі людини. Ерос — ось його ім'я! і найменше зі всіх маємо ми про нього забувати — ми, хто всі є відданими цьому богу. Щодо мене — я не можу назвати часу, коли б не був закоханий у когось. А Хармід тут, наскільки мені відомо, зачаровував багатьох залицяльників, тоді як його власна душа виривалася з тугою за коханням не одного. Так само і з Критобулом; учорашній улюблений став сьогоднішнім коханцем. Так, і Нікерат, як кажуть, обожнює свою дружину, і вона обожнює його. Що до Гермогена — хто з нас потребує нагадування, що душа цього закоханого згорає від пристрасті до прекрасного ідеалу — назви його як хочеш — духу, зітканого з благородства й краси. Чи не бачиш, яка цнотлива суворість перебуває на його чолі; наскільки безтурботний його погляд; наскільки помірні його слова; наскільки ніжна його інтонація; яким осяяним є весь його характер. І якщо він користується дружбою найсвятіших богів, він зберігає місце у своїй турботі і для нас, бідних смертних. Але як так, що тільки ти, Антисфене, ти людиноненависнику, нікого не любиш?

— Їй-богу! — відповів той. — Та я люто закоханий у тебе самого, о Сократе!

На що Сократ, продовжуючи жарт з сором'язливим кокетливим виглядом, відповів: Так; тільки, прошу, не дошкуляй мені зараз. Є інші справи, бачиш.

Антисфен відповів: Як ти вірний своєму власному характеру, верховний зводнику! Завжди або твій знайомий оракул не дозволяє тобі — ось твоя відмовка — і тому не можеш розмовляти зі мною; або ти зайнятий чимось або кимось іншим.

Тоді Сократ: Ради небес, не коли мене, Антисфене, ось і все. Будь-яку іншу жорстокість з твого боку я можу і витримаю, як і належить коханцеві. Однак, — додав він, — чим менше ми говоритимемо про твоє кохання, тим краще, бо ясно, що це прихильність не до моєї душі, а до моєї прекрасної зовнішності.

А потім, звертаючись до Калія: Що ти, Калію, любиш Автоліка — знає все це місто і половина світу, якщо не помиляюся; і причина в тому, що ви обоє — сини знаменитих батьків і самі знамениті. З мого боку я завжди захоплювався твоєю вдачею, але зараз набагато більше — коли бачу, що ти закоханий у того, хто не розпещений розкошами і не знемагає від зніженості, але хто виявляє всім свою силу, загартованість, мужність і тверезість душі. Закохатися в такі якості — саме по собі доказ вдачі справжнього коханця.

Чи справді Афродіта є однією чи двома за особистістю — небесною і земною, — не можу сказати, бо Зевс, що є одним і неподільним, носить багато імен. Але ось що я знаю: ці двоє мають окремі жертівники, святилища й жертвоприношення, що відповідають їхній природі, — та, що є земною, більш легкого і вільного роду; та, що є небесною, більш чистого і святішого типу. І ти цілком можеш здогадатися, що земна богиня, Афродіта Простонародна, посилає тілесні кохання; тоді як від тієї, що зветься небесною, Уранією, виходять ті кохання, що живляться душею, дружбою і шляхетними вчинками. Саме цією останньою, Калію, ти, якщо не помиляюся, тримаєшся в оковах — Кохання Божественного. Це я виводжу як із прекрасного і шляхетного характеру твого друга, так і з того факту, що ти запрошуєш його батька поділяти твоє життя й спілкування. Бо жодна частина цього не прихована від батька прекрасним і шляхетним коханцем.

Гермоген вступив: Клянуся Герою, Сократе, дуже захоплююся тобою за багато речей, і зараз бачу, як у самому акті підтримки Калія ти навчаєш його обов'язку і справжній досконалості.

— Так, — сказав він, — якщо лише заради того, щоб чаша його щастя переповнилася, хочу засвідчити йому, наскільки любов до душі є кращою за любов до тіла.

Без дружби, як ми добре знаємо, немає жодного суспільства, вартого цього слова. А що таке дружба? Зі сторони тих, чиє захоплення звернене до внутрішньої вдачі, вона справедливо називається солодким і добровільним примусом. Але серед тих, чиє бажання звернене до тіла, — чимало таких, що ганять, навіть ненавидять звички своїх коханих. І навіть там, де прихильність чіпляється до обох — і до тіла, і до характеру, — і в цьому разі квіт краси швидко досягає свого розквіту; квітка в'яне, і коли вона відцвіте, і прихильність, заснована на ній, теж має в'янути і гинути. Але душа, з кожним кроком уперед на шляху до глибшої мудрості, стає дедалі гіднішою любові.

Так, і в насолоді зовнішньою красою народжується якесь пересичення. Так само, як апетит їдця притуплюється від ситості відносно їжі, так і почуття коханця до свого кумира. Але прихильність душі, через свою чистоту, не знає насиченості. І проте тому не менше, як може людина самовдоволено вважати, вона має менше від характеру ніжності. Але дуже ясно тут виконується наша молитва, в якій ми просимо богиню дарувати нам слова і вчинки, що несуть відбиток її власної справжньої краси.

Що душа, чий квіт видимий однаково в красі зовнішньої форми — вільній і невтриманій — і в внутрішній вдачі, сором'язливій, щедрій; дух одразу і владний, і привітний, народжений правити серед собі подібних, — що така істота, звичайно, захоплюватиметься і прив'язуватиметься до свого коханого — це теза, що не потребує від мене подальших аргументів. Натомість спробую навчити вас, як природно, що цей самий тип коханця, зі свого боку, буде любимий ідолом своєї душі.

Як, по-перше, може він ненавидіти коханця, якого, він знає, вважають і прекрасним, і добрим? і, по-друге, того, хто, ясно, набагато більше прагне сприяти добробуту того, кого любить, ніж потурати своїм корисливим радощам? і понад усе, коли він упевнений, що ні зрада, ні втрата краси через хворобу, ні щось інше не зменшить їхньої прихильності.

Якщо ж вони зв'язані взаємною відданістю, — як може не бути, що вони насолоджуватимуться поглядом у очі один одному, вестимуть добрі розмови, довірятимуть і матимуть довіру, піклуватимуться один про одного, у успіху радітимуть разом, у нещасті ділитимуть свої болі; і допоки здоров'я тривває, веселитимуться день у день; або якщо хтось із них захворіє, то їхнє спілкування стане ще більш постійним; і якщо дбали один про одного лицем до лиця — тим більше дбатимуть, коли розлучені. Хіба не все це зовнішні ознаки справжньої ніжності? Виконуючи такі солодкі обов'язки, вони, принаймні, виявляють свою пристрасть до стану святої дружби і доводять її блаженство, неухильно крокуючи стежкою життя від молодості до старості.

Але коханець, що залежить від тіла, — що з ним? По-перше, чому відповідне кохання має бути дароване такому коханцеві? тому, що він дарує собі те, чого бажає, а своєму улюбленцю — речі, гідні жорстокого осуду? або тому, що те, що він поспішає вимагати, неминуче мусить відокремити того іншого від його найближчих друзів?

Якщо стверджується, що його засіб — переконання, а не насильство, — хіба це не привід для ще глибшої огиди? адже той, хто вживає насилля, принаймні, виявляє себе в справжніх барвах як лиходія, тоді як спокусник руйнує душу того, хто піддається його умовлянням.

Так, і як може той, хто торгує своєю красою, любити покупця — так само, як той, хто тримає кіоск на ринку і продає найвищому покупцеві? Кохання не виникає, гадаю, тому, що один у розквіті, а квіт іншого зів'яв, тому, що прекрасне поєднується з непрекрасним і гарячі губи притискаються до холодних. Між чоловіком і жінкою — інакше. Там дружина принаймні поділяє зі своїм чоловіком їхні подружні радощі; але тут, навпаки, один тверезий і незворушним поглядом дивиться на свого товариша, п'яного від вина пристрасті.

Тому не дивно, що споглядаючи це, у його грудях виникає найгірша зневага й презирство до такого коханця. Дослідіть і знайдете, що нічого жорстокого ніколи ще не народжувалося від прихильності, заснованої на моральних якостях; тоді як безсоромне спілкування здавна і незмінно було джерелом незліченних ненависних і нечестивих вчинків.

Далі маю показати, що суспільство того, чия любов — до тіла, а не до душі, є само по собі не ліберальним. Справжній вихователь, що навчає іншого на шляху чесноти, що навчить нас досконалості — чи то в слові, чи в ділі, — може бути цілком пошанований, так само, як Хейрон і Фенікс були пошановані Ахіллом. Але чого може сподіватися той, хто простягає жадібну руку, щоб схопити тіло, як не бути прийнятим як жебрак? Такий його характер; вічно запобігаючи і благаючи поцілунку або якоїсь іншої ніжної пестощі, цей нещасний залицяльник переслідує своїх жертв.

Якщо в моїй мові є щось бурхливе — не дивуйтеся: частково вино надихає мене; частково те кохання, що живе в найглибині мого серця, спонукає мене вживати велику відвагу слова проти свого ницого супротивника. Так, справді, мені видається, що той, хто зосереджує розум на зовнішній красі, схожий на людину, що взяла ферму в коротку оренду. Вона не виявляє жодного занепокоєння підвищити її цінність; її єдина мета — зібрати якнайбільший урожай для себе. Але той, чиє серце налаштоване на вірну дружбу, більше схожий на людину, що має власний маєток. Принаймні, вона обшукує весь широкий світ, щоб знайти те, що може підвищити цінність насолоди своєї душі.

І ще розгляньмо вплив на об'єкт прихильності. Нехай лише він дізнається, що його краса є достатньою заставою, щоб полонити свого коханця, — і що дивного, якщо він буде байдужий до всього іншого і поводитиметься зухвало? Нехай він, навпаки, відкриє, що якщо хоче зберегти свою дорогу прихильність, мусить бути справді добрим і прекрасним, і цілком природно, що він стане більш старанним у доброчесності. Але найбільше благо, що сходить на того, хто сповнений пристрасного бажання перетворити кумира своєї душі на добру людину і справжнього друга, — ось що: необхідність спонукає його самого практикувати чесноту; бо як може він сподіватися зробити свого товариша добрим, якщо сам творить лихо? Чи можна уявити, що власний приклад безсоромності та нестриманості зробить його коханого стриманим і скромним?

Маю жагу, Калію, за допомогою міфічного аргументу показати тобі, що не лише люди, але й боги та герої більше цінують дружбу душі, ніж тілесне задоволення. Ось прекрасних жінок, що їх Зевс, закохавшись у їхню зовнішню красу, оженився, він дозволив залишитися смертними; але тих героїв, чиїми душами він захоплювався, — їх він підніс до безсмертя. Серед них Геракл і Діоскури, та ще й інші названі. Стверджую: не заради тіла, а заради душі Ганімед, за переказом, був вознесений на Олімп Зевсом. І про це свідчить саме його ім'я, бо хіба не написано у Гомера:

«І він радіє, слухаючи його голос».

Це поет каже, маючи на увазі: «він із задоволенням слухає його слова».

І знову, в іншому уривку він каже:

«Знаючи глибокі задуми в думці своїй», —

що рівнозначно: «знаючи мудрі поради в думці своїй». Отже, Ганімед несе ім'я, складене з двох слів — «радість» і «порада», і вшановується серед богів не як той, чиє «тіло», а чия «думка» «приносить насолоду».

Більше того (звертаюся до тебе, Нікерате), Гомер зображує Ахілла, що мстить за Патрокла у тому блискучому стилі, не як за своїм коханцем, а як за своїм товаришем. Так, і Орест і Пілад, Тесей і Пейрітой, разом з багатьма іншими шляхетними парами напівбогів, прославлені як такі, що вчиняли спільно великі і шляхетні діяння, — не через те, що лягали беззбройно, а через взаємне захоплення.

Та й візьміть прекрасні вчинки сьогодення: і ви знайдете, що вони вчинялися швидше задля похвали добровольцями в праці і небезпеці, ніж людьми, що звикли обирати задоволення замість честі. І все ж Павсаній, коханець поета Агатона, захищаючи деяких, що потопають у розпусті, заявив, що військо, складене з коханців і їхніх улюблених, було б непереможним. Вони, на його думку, через взаємний страх мали б найбільшу огиду до знечещення. Справді чудовий аргумент, якщо він має на увазі, що люди, що звикли затуляти вуха перед осудом і безсоромно поводитися один із одним, більш схильні соромитися вчинку, що завдає сорому. Він навів як доказ той факт, що фіванці і елейці визнають саме цей принцип, і додав: хоча вони й лягають беззбройно — вони не вагаються ставити коханця поруч із коханим у бойовому строю. Приклад, що я вважаю або не є прикладом, або принаймні однобоким, — оскільки те, що вони вважають законним, у нас є ганебним. Справді, мені здається, що цей хвалений бойовий порядок, схоже, свідчить про певну недовіру тих, хто його застосовує, — підозру, що їхні задушевні друзі, опинившись окремо від них, можуть забути поводитися як мужні люди. Але лакедемоняни, дотримуючись думки, що «якщо людина лише покладе руку на тіло і з хтивою метою — вона тим самим позбавляється права на те, що є прекрасним і шляхетним», — у дусі свого кредо формують і виховують своїх «коханих» до такої висоти чесноти, що якщо ті опиняться у строю проти іноземців, хоча більше не поруч зі своїми власними коханцями, — сумління зробить зраду нинішніх друзів неможливою. Самоповага їх стримує: адже богиня, якій поклоняються лакедемоняни, — не «Безсоромність», а «Почуття обов'язку».

Думаю, ми всі погодилися б між собою щодо розглядуваного питання, якби підійшли до нього ось так. Запитай себе, до якого з двох типів слід відноситися тому, кому ти б довірив суму грошей, зробив опікуном своїх дітей, шукав би надійного і вірного охоронця будь-якої послуги? З мого боку, певен, що сам коханець, прихильний до зовнішньої краси, набагато охочіше довірив би свої дорогоцінні речі тому, хто має внутрішню красу душі.

Ах, так! І ти, друже мій, — звернувся він до Калія, — маєш всі підстави бути вдячним богам, які зі своєї ласки надихнули тебе любов'ю до твого Автоліка. Честолюбним, поза всяким сумнівом, мусить бути той, хто міг би витримати стільки трудів і болів, щоб почути, як його ім'я проголошується переможцем у панкратіоні.

Але якщо б у нього виникла думка: його призначення — не просто додати блиск собі й своєму батькові, а й те, що він здатний, за допомогою мужньої чесноти, приносити користь своїм друзям і підносити свою батьківщину трофеями, що він поставить проти наших ворогів у війні, завдяки чому сам стане захопленням усіх поглядів — та й іменем, що пам'ятатимуть серед еллінів і варварів. — Хіба б він у такому разі не дуже цінував того, кого вважав би своїм найхоробрішим соратником, складаючи до його ніг найбільші почесті?

Якщо ж ти хочеш бути приємним у його очах — найкраще б запитати себе, яким знанням Фемістокл зміг звільнити Елладу. Слід запитати себе, якою гострою думкою відзначився Перікл, щоб вважатися найкращим порадником своєї батьківщини. Слід оглянути поле історії, щоб дізнатися, якою мудрістю Солон встановив для нашого міста його досконалі закони. Хотів би, щоб ти знайшов ключ до того особливого виховання, завдяки якому люди Лакедемону стали вважатися найкращими ватажками. Хіба не в твоєму домі зупиняються їхні найшляхетніші громадяни як представники іноземної держави?

Будь певен, що наша держава Афіни готова швидко довірити себе твоєму проводу, якщо тільки ти цього захочеш. Все складається на твою користь. Ти з шляхетного роду — «евпатрид» за походженням, жрець богинь, нащадок знаменитого Ерехтея, що вийшов разом із Іакхом назустріч варвару. І сьогодні, в дні священного свята, визнано: ніхто з твоїх предків ніколи не виконував жрецьке служіння з більшою гідністю, ніж ти сам. Зовнішність твоя — найпрекрасніша в усьому місті, а тіло здатне витримати найтяжчі труди.

Якщо ж здається комусь із вас, що я надто серйозно заговорив для застільної бесіди — не дивуйтесь. Відвіку в мене є звичка поділяти пристрасть нашого міста до благородних від природи душ — завзятих і змагальних у прагненні до чесноти.

Він замовк, і поки інші продовжували обговорювати предмет його промови, Автолік сидів, дивлячись на Калія. Той же, зустрівши погляд свого коханого, звернувся до Сократа.

КАЛІЙ. То ж, Сократе, будь ласка, постав мене, мов посередник, перед державою, щоб я міг займатися державними справами і ніколи не втрачати її прихильності.

Не бійся, — відповів він, — якщо тільки люди побачать, що твоя відданість чесноті є справжньою, а не лише за репутацією. Фальшива слава, справді, швидко виявляє свою ціну, коли її перевіряють; але справжня мужність — якщо тільки якийсь бог не перепинить — серед бурі і навали обставин постійно сяє яскравішою славою.

IX

На такій ноті він завершив свою промову.

Тоді Автолік, якому настав час прогулянки для вправи, встав. Батько його Лікон збирався вийти разом із ним, але перш ніж залишити кімнату, повернувся до Сократа і зауважив:

Гера свідок, Сократе, якщо хтось і заслуговував звання «прекрасного і доброго» — то це ти!

Отож вони пішли. Після їхнього відходу у внутрішньому покої, що прилягає до бенкетної зали, було споруджено щось на зразок трону. Тоді ввійшов сиракузянин з такими словами:

SYRACUSAN СИРАКУЗЯНИН

З вашого дозволу, панове, зараз Аріадна увійде до шлюбного покою, відведеного для неї і Діоніса. Незабаром з'явиться Діоніс — свіжий від трапези богів, розпашілий від вина — і ввійде до своєї нареченої. Наостанок двоє зіграють свою виставу один з одним.

Він ледь закінчив, як увійшла Аріадна, убрана мов наречена. Вона перетнула залу і всілася на трон. Тим часом, поки сам бог ще не з'явився, лунали флейти; каданс вакхічного наспіву сповіщав його прихід.

Тут компанія вибухнула захопленням на адресу балетмейстера. Бо ледве звуки музики вдарили в слух Аріадни, як щось у її рухах відкрило всім задоволення, яке вона відчувала. Вона не кинулась назустріч своєму коханому, вона навіть не встала зі свого місця; але тремтіння її нестерпного нетерпіння було видно всім.

Коли Діоніс нарешті побачив ту, яку кохав, він легко поплив до неї в танці, і з виявом найніжнішої пристрасті лагідно схилився до неї на коліна; руки обвили її в обіймах любовно, і на її вуста він запечатав поцілунок; — вона ж із найчарівнішою сором'язливістю прагла обвити коханого відповідними обіймами; — доки бенкетники, не зводячи очей, не заплескали в долоні й не закричали «Біс!» Коли ж Діоніс піднявся на ноги, підводячи разом із собою Аріадну на повний зріст, — на дії тих коханців, що цілувалися й пестилися, слід було дивитися. Що до глядачів, вони бачили, що Діоніс воістину прекрасний, а Аріадна — мов чарівна квітка; і то були не глузливі жести, а справжні поцілунки, запечатані на закоханих вустах; і так, з серцями у вогні, вони дивилися сповнені очікування. Вони чули питання Діоніса — чи кохає вона його? — і її відповідь, як вона гарно клялася, що так. І при цьому так щиро, що не лише Діоніс, а й усі присутні могли б разом скласти спільну клятву: хлопець і дівчина були воістину і справді парою щасливих закоханих. Настільки менше нагадували вони навчених певним жестам акторів, аніж двох істот, зайнятих здійсненням того, чого вони прагнули всім серцем упродовж довгих днів.

Нарешті, коли цих двох закоханих, що зімкнулися в обіймах, побачили такими, що відходять до шлюбного ложа, — члени застільної компанії почали виходити; і поки неодружені серед них клялися, що одружаться, — одружені верхи поскакали додому до своїх дружин, у пошуках подружньої радості.

Лише Сократ і небагато тих, хто ще залишився, невдовзі вирушили разом із Каліем, щоб провести Лікона і його сина, і поділити прогулянку.

І так розійшовся цей бенкет, зібраний на честь Автоліка.